54. МОНАХ АДАМ(готика 18 +)

МОНАХ АДАМ

Біле вино. Білий шум. Біла стеля.
Чорні тузи на молочній постелі,
Чорні тузи і рубінові піки,
Тіло валета, що білим укрите.

Букет мертвоцвітів-уранів в долонях.
Плачуть на стінах вишневі ікони.
Скинула хустку вже Діва Марія,
Янгол стягнув із плечей бліді крила.

Тільки Ліліт не знімала свій шарф,
Тихо всміхалася лезу ножа
Біля скляного туманного келиха.
Біле вино й біла ніч були в келії.

Тихо шипіли вогнями свічки,
Димом складаючи дивні чутки:
Ніби сьогодні чудна Діва блуду
Монаха свого цілувала у груди —

В груди і плечі, у губи і в шию,
Місяцем срібним — та так, що не зшиють.
Всі змії червоні вже вийшли із храму,
Із жовтого тіла монаха Адама.

І хрест вже на грудях давно не хитається,
Серце не молиться й навіть не кається.

Стара із косою темнить світлий простір
І чеше мої помаранчеві коси.
Штовхає у спину кістлявими пальцями.
По килиму сивому йду, мов палацами.

Семінарист за спиною хитається,
Мов риб'ячий хвіст, що ще жить намагається.
Боїться. Трясеться. Бо знає, диви:
Риби соборні гниють з голови.

Потім тікай хоч у світло світла —
Гниль та долізе також до хвоста.

Лупа на мене очима, мов бик,
Й тихо шепоче:

— Скажи, хто убив?
Я відплачу тобі словом і місцем.
Хто, крім відьом, може знати про вбивство?
Це та, кого мав він топити в вогні?
Кому це потрібно? Кому?

— Та мені.

Я смерчем чи смертю крутнулась до нього.

— Та цур тобі, пек тобі! Заради Бога!

— Бога немає. Нема тут нікого.
Лиш тільки стіни. І ми всі утрьох.
Вийшов курити невидимий Бог.

А може, десь в пеклі вже зайцем давно
Скаче за те, що дав дівам клеймо.
«Відьми і біси!» — що, звали? Приймайте!
Вмощуйтесь зручно і поруч лягайте,
Всі під один біло-маковий саван,
Горді собаки сліпого Адама.

Історія — цикл, отож традиції:
Знов інквізиторів б'є інквізиція.

Совісті чайним і гострим тим тросом...

— Я лиш виконавець...

— А я жінка. Просто.

Квітка Лісовська