50.В СПЛЕТІННЯХ АЗОТУ

Смарагдовий глобус в сплетіннях азоту,
На ньому ромашки, вапняк і болото.
Він крутиться в милі, бо все пам'ятає,
У морі чорнила, машин-динозаврів,
Іржаві труби в коробках заводів,
Гострий язик й жовті зуби приплоду,
Молюсків, бактерій і вовняних мавп.
Хто тих людей стільки в глобус набрав?
Жменями скинув ядро їх творець,
Мозку не давши, та дав олівець.
Кожному свій: там зелений, там білий.
Глобус кривими на дроби ділили,
Дробили на атоми і на нейрони,
Стежки приселяли бикам семитонним,
Що мали ходити паркетом морів.
Смішно їх кликали так: «Кораблі».
Паслися вони прямо там, де попало:
Америка, Греція, Рим чи Гаваї.
Ходили по межах і переходили
Своїми копитами й диво-народами.
Топталися прямо по лезах ножів,
Не бачачи вперто чужої межі.
І людський приплод діставав з кишень нажите:
І стріли, і клин, й пістолети заряджені.
Шипів глобус, рикав, свистів, роздувався:
«І звідки взялася нова оця раса?
І що в ній такого? Ну, дієть куди-небудь...»
Тут сонце, мов дріт той, зірвалося з неба!
Один лише всплеск — і посипались іскри.
Темрява. Морок. І раса зависла.
Глобус вдихнув на повні вже груди:
«Лишайтеся там. Зовні вас тут не буде.
Не буде продовження, як і кінця.
В такому положенні з мого лиця
Зітретесь уже через тисячу років.
Це лиш одна вічність, сім зоряних кроків».
Стояв глобус мирно, упершись на вісь,
Аж раптом остання людина — і трісь! —
Взяла його в руки. «Ти міф чи все ж правда?»
Не втримала. Рух. Глобус, як авокадо,
На мармурі білому так розколовся.
Скелетом встало обірване сонце.
Із кістки воскресла знов нова та раса.
Розбіглися знов: поїзди, танки, тараси.
А може, азот все? Гарячка чи сон це?
Ні. Кроки. І крик. Знов-таки почалося...

(Квітка Лісовська)