47 .ЗАХОВАЮ

ЗАХОВАЮ

Заховаю білі лікті під вуаль —
Чорний дах з трикутних черепиць.
І руками, що роками — ржава сталь,
Заплету у косу скляних птиць.
Я стою лиш на одній нозі,
Що з каміння, щебню і цегли.
Я згинаюсь, ніби вольтовій дузі,
Під всіма, хто тут колись не вмерли.
Я — будинок. Мої ребра — антресоль,
В чужих келихах, ридаючих сільничках.
Я — будинок. Мої очі — ромб вікон,
А синці під ними — сірі попільнички.
Бачу світ цей, наче зором мухи,
Через сотні шестикутників і кутів,
В не своїх — чужих позаминулих рухах.
Чую нявкання дітей, чужих котів.
Я вдихаю довгим носом із фанери
Запахи їх сущого життя:
Молоко, лаванда, дощ, мадера,
Запах ненароджених дитят.
Мені мало! Я вдихаю тепер ротом —
Скважиною для товстезного ключа.
Й проливається у мене, лиш в суботу,
Смак минулого — лісний зелений чай.
Він тече душею — коридором,
Проливається в легені, що — дивани,
Й венами — кімнатами, мов кров'ю,
Повертається знов у сердечний, круглий чайник.
І так тепло, тепло, що аж жарко.
Я — будинок. Я так хочу обіймати
Пальцями, іржавими, в заварку
Вмоченими, скутаними в лати.
Я так хочу щоки намочити
Рідиною кольору крил мух.
Я так хочу, щоб в мені не забували жити,
А не так: проіснував, закрив, забув.
Закриваю всі віконниці — зіниці.
Темрява. Здійсниться. Раз, два, три.
Відкриваю. Ходять люди, мовчать птиці,
Знов ревуть сільнички і вітри.
Смішно. Все лишилося, як завжди.
Чи то навіть цього не було?
Може, не будинок я, й насправді
Я — уже давно розбите руде скло?

(Квітка Лісовська)

Квітка Лісовс