45 .ПРИЗМИ

ПРИЗМИ

Вони всі носять срібні хрести.
У них всіх лабрадори й коти.
У них в кожного сіль по кутках,
Руки в синіх і чорних нитках.

Вони всі — чорний воск, що за склом.
Вони всі — білий лист і фантом.
Кожен з них має по сім очей,
Але жодних ключів від дверей.

Кожен з них у своїй труні-призмі.
Спали б тихо — до мене все лізуть.
Он сліди вже на склепах від пальців,
Вже долоні — проколоті п'яльця

Так моїми голками великими,
Що, мов ртуть, та стікають повіками.
Так моїми словами зі сталі,
Що валялася в темних підвалах.

Вони всі — лиш фальшиві ікони.
Я дивлюся на них. Я стороння.
З-під свого завжди сірого шлему,
Голови, що з думок безіменних.

На мені досі їхня узда,
А на шиї слід від їх хреста.
Віддаю. Не приймаю. Знімаю.
Так, невдячна, страшна — отака я.

Вони — дятли, що люблять свій штурм.
Так, я чую їх стукіт і шум.
Та для мене цей шум — білий сніг.
Всякий сніг завжди танути звик.

Вони всі в бульбах з мила прозорих
І у писках ТВ кольорових.
Вони всі — лише мухи, лиш миші.
Хай пищать, хай дзижчать, а я пишу.

Пишу, креслю, ламаю, будую.
І куди б не послали — іду я.
Лиш туди, куди я сама хочу.
Ось чому так ніхто й не зурочив.

Он, дивіться у сині екрани.
Одягайтеся в кокон нитками.
І у призмі, в тих коконах, висніть,
Тільки хрестики в зуби затисніть.

Раптом збій знову десь у галактиці,
А ви знову візьми і прокаркай це.
Я дивитися гонку планет,
А ви грійте тут свій монумент.

І вважайте це місце під сонцем.
Або, може, подумайте: що це?
Воно ж мало би круглим ставати,
Але стало чомусь тут квадратом.

Квітка Лісовська