44. ДОБЕРМАНИ

ДОБЕРМАНИ

І навіть тут я знову всіх пробачу
І утоплю вині чужу вину.
Якщо Бог є, і Він усіх нас бачить,
Чому Він знову у дугу мене зігнув?

Чому мій світ — знов Марс в розбитій склянці,
Чи вовча ягода у хащах рудих вод?
Чому я знов стискаю лезо в пальцях,
Поки на мене тисне весь чужий народ?

Річками жовтими, піщаними несуться
Слова солодкі і тяжкі, неначе мед.
Я захлинаюся у них, але не суть це —
Вино й змія. Це класика. Дует.

І чорних василісків сім раз грішних
На мене вже спустили з антресолі.
Якщо Бог є, чому мені не пише?
Чому підвішує, як відьму, в петлі слова?

Він просто підключив до мене кабель
Для живлення невдячних кобелів
Й пустив іскру. Це боляче так, правда.
А потім взяв, зігрів і відпустив.

І не ворона я — тепер біла зозуля,
Із шрамами кривавими на морті.
На лапах із лози ось тут стою я,
І я вирішую, що модно, що не модно.

Притягую червоними нитками
І пришиваю хрестиком до себе
Усіх скляних із ватними ногами
Й очима, що паплюжать колір неба.

Тіла у тріщинах, і голови, і плечі.
Ще, може, душі? Точно їх немає.
З грудей, що з прокиссю, вже глечик.
Мішки сердечні я беру і так виймаю.

А що тут у нас? Одна лиш насінина.
А далі усе просто. Пустота.
Як носите ви титул цей — людина?
Земля вас носить, як забутого Христа?

Пройдуся головами. Ви дозвольте.
У ваших хатах вже і порожньо, і тихо,
Та й струму там лишилось на два вольти,
І ваші зуби — це для мене три горіхи.

Лиш три горіхи, пряжа, синій ток
І душі, що чужими лізуть з тіла.
Не хочете вдягати повідок?
Я теж, повірте, добермани, не хотіла.

Квітка Лісовська