Епілог

Минуло кілька місяців. Зима розтанула у ніжних обіймах весни, і замок зграї змінився разом із природою: дерева вкрилися першими бруньками, у дворі лунали сміх і розмови, а в серці кожного вовка жила нова надія.

Лукія сиділа на кам’яній лаві у внутрішньому саду, загорнута у теплу шаль. Її долоня ніжно лежала на круглому животі, в якому жевріло життя. Вона усміхалася сама до себе, вдихаючи аромат свіжих трав і квітів, що їх спеціально висадили для неї.

— Ти знову тікаєш у сад, — пролунав за спиною знайомий низький голос.

Вона озирнулася й побачила Адріана. Його постать, як завжди, випромінювала силу, але в його очах було щось нове — спокій і теплий вогонь. Він підійшов ближче, нахилився й поцілував її в маківку, а тоді опустився на коліно біля лави, проводячи рукою по її животі.

— Я люблю, коли тут тихо, — відповіла Лукія, доторкаючись пальцями до його руки. — Здається, наше маля теж відчуває цей спокій.

Адріан всміхнувся й поклав голову їй на коліна. Його жорсткі риси дивно розм’якли, коли вона провела пальцями по його волоссю. Він виглядав так, ніби нарешті знайшов свій дім — не у стінах будинку й не серед перемог, а поруч із нею.

— Ти дала мені більше, ніж я міг коли-небудь уявити, — прошепотів він. — Я був Альфою, сильним і непохитним, але ніколи не знав, що справжня сила — у тому, щоб мати з ким поділити своє життя.

Лукія нахилилася й торкнулася його губ коротким поцілунком.
— А я ніколи не думала, що мої сни стануть реальністю, — зізналася вона. — Пам’ятаєш, як усе почалося? Ти — поранений вовк під срібним місяцем, а я… просто дівчина, яка не могла пройти повз.

Він піднявся, притис її до себе, заглянув у її очі.
— І тепер ми разом. Завжди, Лукіє.

Вона пригорнулася до нього, відчуваючи, як серце б’ється в унісон із його. А всередині — ще одне маленьке серце, яке стало символом їхньої любові та новим початком.

Над садом здійнявся легкий вітерець, у гіллі заспівали пташки, а місяць, що вийшов із-за хмар, освітив їхнє єднання срібним сяйвом.

Це була їхня Срібна Ніч, що ніколи не завершувалася.

ПІСЛЯЕПІЛОГ

Минуло два роки. Маєток зграї ожив від дитячого сміху. У внутрішньому дворі бігала маленька дівчинка з очима кольору срібного місяця. Її темне волосся спадало на плечі, а крихітні босі ніжки ледь встигали за власною радістю.

— Мамо, тату! Дивіться! — вигукнула вона, піднімаючи руки, у яких тримала білу пір’їну, що щойно впала з неба.

Лукія сиділа на тій самій кам’яній лаві, де колись мріяла про їхнє майбутнє. Тепер поруч із нею — тепла ковдра, а на ній дрімав їхній син, молодший за донечку. Вона ніжно погладжувала його спинку, всміхаючись.

Адріан стояв неподалік, спостерігаючи за донькою. Його постать усе ще випромінювала силу Альфи, але в його погляді була м’якість, доступна лише тим, хто став батьком. Він підняв дівчинку на руки й підкинув угору, змушуючи її дзвінко засміятися.

— Це знак, — серйозно сказала вона, стискаючи пір’їну в долоньці. — Я буду сильною, як ти, тату.

Адріан засміявся й поцілував її у щічку.
— Ти вже сильна. Бо ти — наша кров.

Лукія дивилася на них і відчувала, як серце розквітає від щастя. Вона знала: шлях був нелегким — з темрявою, небезпекою й випробуваннями. Але тепер їхня сім’я була цілою. Вони жили у світі, де кохання стало найбільшою магією.

Місяць зійшов над замком, освітивши їх срібним сяйвом, і в ту мить Лукія зрозуміла: їхня історія лише починається.

Срібна Ніч ніколи не закінчується. Вона просто дарує нові світанки.

«Срібна Ніч не завершується — вона лише дарує нові світанки тим, хто вміє любити.»