Розді 23

Коли святковий гомін у дворі стих і зграя розійшлася, Адріан повів Лукію до їхніх покоїв. У коридорах маєтку ще чулися уривки розмов і приглушений сміх, але там, де вони йшли, стояла лише тиха благоговійна повага.

Він відчинив для неї двері й впустив у кімнату, яка вже чекала їх: на столі горіли свічки, розливаючи тепле сяйво, а за вікном тремтіло світло місяця, срібне й ніжне.

Лукія зупинилася посередині, поклавши руки на живіт, і тихо прошепотіла:
— Вони справді зраділи… навіть більше, ніж я могла мріяти.

Адріан підійшов і став за її спиною. Його великі руки обережно обійняли її, притискаючи до себе. Він нахилився, торкнувся губами її скроні.
— Вони не просто зраділи, а щасливі, — його голос був низьким і теплим. — Ти — їхня Луна. Ти — народиш дитя, яке є нашим продовженням.

Він розгорнув її обличчя до себе, і в його очах вона побачила не лише силу Альфи, але й чоловіка, який уперше дозволив собі виглядати вразливим.
— Лукіє, — він мовив майже шепотом, — я ніколи не думав, що буду відчувати так. У мені живе вовк, він завжди прагнув контролю, влади, сили… Але з тобою я вперше хочу бути просто чоловіком. Твоїм чоловіком.

Її очі зволожніли, й вона доторкнулася до його щоки.
— А я… я боялася. Думала, що ніколи не зможу вписатися у ваш світ. Але тепер… тепер я відчуваю, що належу тут. З тобою.

Він нахилився й поцілував її — ніжно, але так, ніби в тому поцілунку була вся його клятва, його обіцянка. Потім опустився навколішки перед нею й обережно приклав долоню до її живота. Його чоло торкнулося тонкої тканини сукні.
— Маленький, — прошепотів він, — ти навіть не знаєш, яку силу приніс у наш світ. Але знай: я оберігатиму тебе й твою матір завжди.

Сльози покотилися Лукії щоками. Вона провела пальцями по його волоссю, і цей момент став для них обох не менш важливим, ніж перша ніч разом.

Вона зрозуміла — це вже не лише їхня історія. Це історія сім’ї.

Я пишу для вас і завдяки вам 🌸
Коментарі допомагають чути вас,
вподобайки дають крила,
а підписка нагадує, що ми йдемо цією дорогою разом ❤️