Розділ 22

Розділ: День тиші

Ранок у замку настав незвично спокійний. Після ночі, сповненої крові й перемоги, після виття та клятв зграї, Лукія прокинулася під тихий шурхіт вітру за вікном. Її голова відпочивала на грудях Адріана, і вона вперше за довгий час відчула справжній спокій.

Він ще спав, хоча навіть уві сні залишався пильним: рука, якою він обіймав її, лежала так, ніби захищала від усього світу. Його подих був рівним, теплим, а серце билося в унісон із її.

Лукія довго вдивлялася в його обличчя. Сильні риси, різкий підборіддя, трохи насуплені брови — навіть у спокої він був Альфою. І все ж, саме поруч із нею його обличчя здавалося м’якшим, людяним.

Вона не втрималася й легко торкнулася його щоки. Адріан поворухнувся, повільно розплющив очі. Його золотий погляд одразу зупинився на ній, теплий і трохи сонний.

— Ти дивилася на мене, поки я спав, Лукіє? — він усміхнувся краєчком губ.
— Можливо, — вона відповіла з удаваною серйозністю. — Треба було переконатися, що ти справді існуєш.

Він засміявся тихо, низько, й підтягнув її ближче, цілував у скроню.
— Я надто реальний, щоб бути сном.

День минув у дивній, незвичній для обох легкості. Зграя залишила їх наодинці — усі розуміли, що після бою Альфа й Луна мають право на спокій.

Вони гуляли садами замку, де сонце гралося у гілках, а вітер приносив запах хвої та вологи. Адріан показував їй ті місця, де колись тренувався, де вперше переміг старшого воїна, де ховався від свого батька, коли хотів побути на самоті. Лукія слухала, сміялася, питала, і кожне її слово він ловив так уважно, ніби це було щось безцінне.

— Я ніколи не думав, що зможу отак ходити й просто… бути, — зізнався він, коли вони зупинилися біля старої альтанки.
— А я ніколи не думала, що зможу відчувати себе настільки потрібною, — відповіла вона щиро.

Він нахилився до неї, торкнувся губами її пальців.
— Ти — не просто потрібна. Ти — центр мого світу.

Увечері вони повечеряли удвох у тихій кімнаті, без зайвих розмов і гомону. Вогонь у каміні відбивався в його очах, а її срібний погляд сяяв м’якістю. Вони говорили про дрібниці, сміялися над несподіваними деталями минулого, але в кожному слові відчувалася ніжність, що ставала все міцнішою.

І коли ніч знову опустилася, Лукія подумала: можливо, щастя — це саме ця тиша, ця близькість, це відчуття, що поруч із тобою завжди є той, хто триматиме твою руку навіть у найстрашнішу бурю.

Ніч опустилася на замок повільно й м’яко, немов сама доля хотіла подарувати Лукії й Адріану кілька митей спокою. Зграя вже спала, лише десь далеко вартові відлунювали своїм тихим кроком. Вони двоє вирішили вийти у сад — просто пройтися під зорями, аби відчути, що їхній світ справді змінився.

Адріан ішов поруч, тримаючи її за руку, й весь час ловив себе на тому, що досі не може насититися її присутністю. Кожен її рух, кожен подих здавався йому частиною чарівного сну.

Раптом він різко зупинився. Його тіло напружилося, вуха насторожено сіпнулися, і золотий погляд спалахнув дивним світлом.

— Що сталося? — Лукія здивовано глянула на нього.

Адріан мовчав кілька секунд, ніби прислухаючись до чогось. Потім поклав долоню на її живіт і завмер. Його пальці здригнулися, а подих збився.

— Це… — він прошепотів, нахиляючись ближче. — Ти чуєш?

— Що саме? — її голос затремтів, бо в його очах світилися шок і благоговіння.

— Серце, — він вимовив це майже урочисто. — Друге серце. Слабке, крихітне… але воно є.

Лукія завмерла. Вона торкнулася його руки, яка лежала на її животі, й в ту ж мить її очі наповнилися сльозами. Вона не відчувала нічого, але бачила його обличчя — і цього було достатньо, щоб зрозуміти правду.

Адріан опустився на коліна просто посеред саду, пригорнувшись щокою до її живота. Його плечі здригалися від емоцій, він ледве міг стримати себе.
— Наше дитя, Лук… Наше маленьке диво…

Вона провела пальцями по його волоссю, а сльози текли по її щоках, але то були сльози радості.
— Адріане… Це правда? Я навіть не сміла мріяти…

Він підвівся, обійняв її так сильно, ніби боявся, що ця мить зникне. Його голос зірвався на рик, сповнений гордості й дикої радості, що розкотисто відбився в нічному небі. Зграя почула його й підняла голови, не розуміючи, що сталося.

Але ті, хто був ближче, відчули нову силу — ніжну, але незламну. Це було биття маленького серця, яке вже належало до їхньої сім’ї, до їхньої зграї.

— Ти подарувала мені найбільший скарб, — прошепотів Адріан, дивлячись у її срібні очі. — І я присягаюся… ви обоє будете під моїм захистом завжди.

Вранці маєток наповнився незвичним відчуттям — ніби повітря стало легшим, а стіни випромінювали тепло. Ніхто ще не знав чому, але всі відчували, що цієї ночі сталося щось велике.

Адріан вийшов у головний двір, тримаючи Лукію за руку. Її срібні очі сяяли, обличчя світилося ніжністю. Він зупинився перед своїми вовками, які вже зібралися у півколо, відчуваючи, що зараз пролунає щось надзвичайне.

— Брати і сестри, — його голос звучав глибоко, майже урочисто. — Сьогодні в нашій зграї зародилося нове життя.

Мовчанка впала на двір. Кілька вовків здивовано озирнулися, хтось не одразу зрозумів. Але ті, хто був ближче, уже вловили серцебиття маленького дива в животі Лукії. І хвиля радості пройшла рядами.