Розділ 21

Зграя чекала. На галявині під місячним сяйвом стояли десятки очей, повних напруги й страху: їхній Альфа зник, їхня майбутня Луна була викрадена. Вовки в людській подобі ходили колом, не знаходячи спокою, а деякі вже готувалися вирушати на пошуки, коли в нічній тиші пролунав шерех.

І тоді вони з’явилися.

Адріан ішов упевнено, тримаючи Лукію за руку. Його силует випромінював нову велич — плечі розправлені, кроки тверді, очі горіли золотим вогнем, сильнішим, ніж будь-коли. Поруч із ним Лукія виглядала тендітною й водночас неймовірно величною: її постать ніби огортало срібне сяйво, яке не могло приховати навіть темне вбрання.

Вовки завмерли. Кожен із них відчув те, що неможливо було пояснити словами: сила, яка накрила їх хвилею. Вона була іншою, могутнішою, ніж раніше. Це не просто Адріан, їхній Альфа. Це був Альфа з Луною поруч.

— Вони… змінилися, — прошепотів хтось із молодих.
— Ні, — суворо озвався старший воїн, — вони стали тим, ким мали бути від початку.

Адріан підняв голову, його голос лунав рівно, але в ньому відчувалася сила, що змушувала вклонятися:
— Ворог, який наважився торкнутися моєї Луни, буде знищений. Від сьогодні ми не лише зграя. Ми — сила, з якою рахуватимуться.

Він стиснув руку Лукії, й у цей момент із її пальців знову зірвалися срібні іскри, немов підтверджуючи його слова. Її щоки палали, але вона не відвела очей. Вперше вона відчула, що належить цьому світу не як полонянка обставин, а як рівна поруч із ним.

— Я була серед них, — заговорила вона, голос тремтів, та водночас звучав рішуче. — І я знаю: чужий Альфа не зупиниться. Він вважатиме мене своєю здобиччю. Але тепер… — вона подивилася на Адріана, і той ледь помітно кивнув, — тепер я не боюся. Бо ми разом.

Тиша на галявині розірвалася виттям. Вовки підхопили крик, що став обіцянкою битви й перемоги. Відлуння рознеслося над лісом, і навіть повний місяць здавалося світив яскравіше, визнаючи їхній союз.

Адріан нахилився до Лукії, його шепіт почув лише вітер:
— Тепер ти — моє серце й моя сила. Ти — та, заради якої я піду проти всього світу.

Вона посміхнулася крізь сльози й відповіла:
— А я — заради тебе.

І їхня зграя знала: відтепер вони непереможні.

Ніч була тривожною, зграя все ще стояла на галявині. Навіть місяць, повний і холодний, ніби спостерігав згори за тим, що ось-ось станеться. Ліс дихав важко, мов перед грозою. І в цьому напруженому спокої з’явився він — чужий Альфа. Його постать вся закривавлена після недавньої битви, з темними жилами на руках і очима, сповненими ненависті, випромінювала смерть.

— Віддай мені її, Адріане, — голос ворога хрипів, наче лезо по каменю. — Вона належить мені. Я зроблю її своєю, і тоді ти впадеш на коліна, визнаючи мою владу.

Адріан виступив уперед, закриваючи Лукію собою. Його спина випромінювала силу й захист, а золоті очі світилися справжнім вогнем Альфи.
— Вона — моя істинна. Ти навіть у мріях не зможеш доторкнутися до неї.

Чужий зареготав, розкривши ікла. З його долонь вибухнула темна енергія, наче чорні блискавки. Вовки зграї відступили, розуміючи: це не просто бій тіл — це зіткнення магії й долі.

Удар темряви летів прямо в Лукію, але вона, ще не до кінця усвідомлюючи свої сили, підняла руки. І в ту ж мить її долоні засяяли сріблом. Світло прорізало пітьму, розчинивши чорні блискавки, наче вони були димом.

— Ти… — чужий Альфа завив, відчувши опір, який не міг подолати. — Як ж тебе знищити?

Лукія стояла твердо, попри страх. Серце калатало, але в її грудях відчувався новий ритм — унісон із Адріаном. Він поклав руку їй на плече, і їхні аури злилися: золото й срібло сплелися у вогняну бурю.

— Ми разом, — прошепотів він.

Вони рушили вперед удвох. Кожен його удар був підсилений її світлом, а кожен її спалах — його силою. Ворог кидався знов і знов, але його темрява руйнувалася об їхню єдність. Він намагався дістатися Лукії, та Адріан, у подобі вовка, ставав непрохідною стіною.

Нарешті, коли чужий Альфа, знесилений, упав на коліна, Лукія зробила крок уперед. Її голос лунав чисто й владно:
— Ти хотів мене підкорити. Але я не належу тобі. Я належу собі… і своєму істинному.

Вона простягла руку, й срібний спалах пронизав темне серце ворога. Він завив востаннє — і зник у пороху, розсипавшись, наче тінь під сонячним промінням.

Тиша накрила ліс. Зграя дивилася на своїх лідерів, і кожен відчував: сьогодні народилася нова сила. Адріан обійняв Лукію, притискаючи її до себе так, ніби більше ніколи не відпустить.

— Ти врятувала нас усіх, — прошепотів він їй у волосся. — Ти не просто моя Луна. Ти — моє світло.

Вона підняла до нього обличчя, і в її очах світилися сльози щастя.
— А ти — моє серце.

І місяць, що сяяв над ними, здавався свідком їхньої перемоги й нового початку.

Після бою ліс був незвично тихим. Ніби самі дерева прислухалися до кожного подиху тих, хто встояв. Серед зруйнованих магічних слідів і попелу чужого Альфи стояла зграя — поранені, змучені, але живі. Їхні погляди були прикуті до двох постатей у центрі галявини: до нього, їхнього Альфи, й до неї — тієї, що врятувала їх світлом.

Адріан стояв поруч із Лукією, його рука обіймала її за талію, ніби він боявся відпустити навіть на мить. У його золотих очах палахкотіла гордість. Він підняв підборіддя, озираючись на вовків, і його голос рознісся над галявиною: