Розділ 20

Адріан стояв посеред зали, де зібралася вся його зграя. Вовки в людській подобі чекали слова свого альфи. У їхніх очах палала лють і нетерплячка, бо кожен відчув розрив — істинна їхнього лідера була викрадена.

Його голос прорізав тишу, наче лезо:

— Вони забрали мою пару.

Зал загув, низьке гарчання прокотилося хвилею. Кожен вовк розумів, що це значить: виклик. Війна.

Адріан стиснув кулаки, і вогонь срібного сяйва промайнув у його очах.

— Вони думають, що магія й підступність сильніші за волю нашої зграї. Вони помиляються. Ми йдемо на полювання. І не зупинимося, доки моя істинна не буде поруч.

Його бета, Марко, зробив крок уперед:

— Ми з тобою, альфо. Скажи тільки, куди йти.

Адріан підняв голову, вдихаючи повітря. Він відчував слід — запах чужої крові й срібла, що ще тлів у його легенях. Але найсильніше — тонку, ледве відчутну нитку, яка тягнула його серце. Лукія. Її душа кликала його, і він чув її.

— Вона ще жива, — сказав він низько, майже риком. — Вона кличе мене.

Зграя завмерла, а потім гуртом нахилилася, визнаючи його слова. Їхній альфа чув істинну. Це було святе.

— Ми вистежимо їх, — відповів Марко, і в його голосі не було сумніву. — І проллємо їхню кров.

Адріан провів поглядом своїх вовків. Вони були готові віддати життя, але цього було замало. Він відчував, як його сила зростає, розриваючи тіло зсередини. Перша ніч із Лукією пробудила в ньому ще більше, ніж він очікував. І тепер його гнів лише посилював цей дар.

Він кинув плащ на землю, обнажуючи руки, й проказав:

— Сьогодні ми йдемо не просто за жінкою. Ми йдемо за серцем нашої зграї. За тим, що робить нас сильнішими.

Очі всіх вовків спалахнули. Кожен відчув, що це полювання змінить усе.

Адріан востаннє вдихнув повітря, відчуваючи її запах — далекий, але рідний.

— Я йду за тобою, Лукіє, — прошепотів він так, щоб почула лише ніч. — І розірву того, хто наважився торкнутися тебе.

窗体底端

Темна кімната пахла димом і чужою владою. Лукія сиділа на жорсткому ліжку, руки — не скуті, але простір навколо здавався кліткою. Вовки чужого Альфи чатували біля дверей, проте найнебезпечнішим був не їхній нагляд, а його присутність.

Він заходив часто — високий, холодний, із поглядом, що прагнув підкорити. Його голос хижо обіймав кожне слово:
— Ти моя здобич. За законами сили, твоє серце має битися під мій ритм.

Але Лукія вже відчувала щось інше. Її внутрішній вогонь почав прокидатися. Магія, що дотепер дрімала, ворухнулася глибоко під шкірою. Спершу — як ледь чутне тепло в грудях, потім — як пульсація в пальцях, що світилися легким золотим сяйвом, коли вона стиснула кулак.

Альфа підійшов ближче, його аура тиснула, змушуючи схиляти голову. Але саме в цей момент Лукія відчула, що її сила не слухається його волі. Навпаки — вона опиралася, наче дика стихія, що ніколи не корилася чужим.

Він простягнув руку, намагаючись змусити її підкоритися. Та з пальців Лукії вирвався іскристий спалах, що розітнув темряву. Альфа здригнувся, його очі потемніли від гніву й — страху.

— Що ти робиш?! — його голос уперше зірвався. — Це… не може бути.

Але вона вже знала: він утрачає контроль. Її магія не просто не визнавала його — вона відштовхувала його, нищила його владу над нею.

І вперше з моменту викрадення Лукія відчула не лише страх, а й силу. Її власну.

Грубий скрегіт засуву знову сповістив про його прихід. Чужий Альфа зайшов у камеру так, ніби вона вже належала йому. Очі палають темним вогнем, голос низький, пронизливий:

— Ти вперта. Але я зламаю тебе. Жодна самиця не здатна опиратися моїй волі.

Лукія не відповіла. Її тіло тремтіло від втоми й страху, та всередині щось зростало, як зерно, прориваючись крізь камінь. Вона відчула, як серце б’ється в такт із невидимим джерелом сили, і тепло розлилося жилами, піднімаючись до кінчиків пальців.

Альфа зробив різкий крок уперед, стиснув її підборіддя, змушуючи підняти голову:
— Дивись у мої очі! Я — твій єдиний володар!

Він спробував натиснути своєю силою, наче важкою залізною рукою, увірватися в її свідомість. Лукія відчула цей тиск — крижаний, нестерпний. Але магія, яка прокидалася в ній, відповіла не покорою, а спротивом.

Повітря затремтіло, навколо неї спалахнули прозорі золоті іскри, що обпекли шкіру чужого Альфи. Він відсмикнув руку, скривився від болю, але його погляд став ще хижішим.

— Ні… цього не може бути. Ти не мала б керувати своєю силою!

Лукія вдихнула глибше. Вона вперше відчула, що його тиск слабшає, а її власний світиться дедалі яскравіше. Чим сильніше він намагався підкорити її, тим більше розкривалося її справжнє «я».

— Я не твоя, — сказала вона рівно, і власний голос луною відбився від стін.

На мить у його очах блиснув не гнів, а щось небезпечніше — тривога. Він відчув: його влада вислизає, як пісок крізь пальці.

Темрява підземелля дихала сирістю, але тепер Лукія вже не почувалася самотньою. Усередині неї пульсував дивний світильник — її власна сила, та сама, що тільки-но відбила натиск чужого Альфи. Вона відчувала: це лише початок.