Розділ 19

Тиша ночі огортала маєток, у якому Лукія й Адріан нарешті залишилися наодинці. Величезні панорамні вікна відкривали вид на срібний місяць, що завис над горами, заливаючи кімнату холодним світлом. Лукія лежала в ліжку поруч із ним, уперше дозволяючи собі розслабитися, відчуваючи тепло його присутності. Серце билося рівніше, ніж будь-коли. Вперше вона могла сказати собі: тут безпечно.

Адріан, сильний і непохитний, теж уперше дозволив собі слабкість — довіритися тиші. Його важке дихання свідчило про глибокий сон, чого не траплялося з ним уже багато років. Навіть уночі альфа залишався напівнасторожі, проте зараз… зараз він спав. Бо поруч була вона.

Лукія прокинулася від ледь відчутного холоду, що торкнувся шкіри. Наче хтось відчинив вікно. Її серце завмерло, а тіло обплутало дивне передчуття небезпеки. Вона тихо підвела голову, вдивляючись у темряву.

І тоді побачила.
Очі. Світлі, вовчі, блискучі, що світилися з кутка кімнати. Чужі. Хижі.

Вона навіть не встигла закричати. Чиясь сильна рука затулила їй рота, грубий голос прошепотів на вухо:

— Ти підеш зі мною, істинна.

Лукія затріпотіла, намагаючись вирватися, але тіло сковували мотузки зі сріблом. Воно пекло шкіру, змушувало сили тікати геть, наче кров із рани. Вона кинула погляд на Адріана — він спав, не рухаючись, ніби зачарований. Його могутні інстинкти було приглушено. Вона зрозуміла: це не просто напад. Це магія.

Чужий альфа, високий і темноволосий, тримав її міцно. Його очі світилися холодним вогнем. Він нахилився ближче, і Лукія відчула запах дикої крові й чужої сили.

— Тепер ти моя. За законами зграї переможе сильніший, — прошипів він, підіймаючи її на руки.

Вона захлинулася страхом, але в грудях спалахнула іскра. Ледь відчутний поклик — до Адріана. Душа її благала його прокинутися. Відчуй мене. Знайди мене. Не дай мені зникнути.

Але Адріан залишався нерухомим, мов зачарований. Тиша кімнати здавалася нестерпною, а його сильні руки, які завжди були готові її захистити, тепер спочивали без руху.

Темна тінь винесла Лукію з кімнати, й останнє, що вона побачила, — сплячий профіль Адріана, спокійний і безборонний, немов йому вирвали серце, та він ще не знає про це.

Її тіло стискали кайдани срібла, а душу — відчай. І лише срібний місяць у небі став німим свідком того, як чужий альфа викрадав істинну дружину свого найбільшого ворога.

Адріан здригнувся й різко розплющив очі. Його серце билося в грудях, наче хтось вдарив його кинджалом. Повітря стало гірким, важким. Він підхопився на ліжку — інстинкт вивертав нутро, наче його вирвали зсередини.

— Лукія…

Її не було.
Подушка поруч була холодна.

Адріан відчув, як у душі щось надтріснуло. Тонка, невидима нитка, що єднала його з істинною, тепер горіла болем і відчаєм. Вона ще існувала, та тремтіла й слабшала, немов її душу обплутали кайдани.

Його погляд упав на вікно — прочинене, а на підлозі ледь світилися знаки. Чужа магія. Чужий запах. І ще один — срібло. Від цього в Адріана в очах потемніло.

Він ударив кулаком по стіні — камінь тріснув.

— Вони посміли… торкнутися моєї пари?!

Лють рвала його зсередини. Зграя, яка б посміла вкрасти істинну дружину альфи, кидала виклик не тільки йому, а й законам вовків. Це була не просто зрада, це — війна.

Він відчував її страх. Її біль. Її тихий крик у середині, який лунав у ньому відлунням. І це розривало його.

Адріан знову вдихнув, намагаючись упіймати слід. Запах чужого альфи впивався в легені. Він стиснув кулаки, очі засвітилися кривавим сріблом.

— Я знайду тебе, — прошепотів він, ніби клятву, звернену до місяця. — І ніхто не зможе відняти в мене те, що моє.

Він кинув погляд у темряву за вікном. Усередині його душі вже прокидалася нестримна лють альфи, а тіло наповнювала сила, готова вирватися назовні. Вовк у ньому вив, прагнучи крові ворога.

Ця ніч стала початком полювання.
Адріан більше не зупиниться.

Срібні пута різали шкіру на зап’ястях, залишаючи червоні сліди. Кожен рух віддавався пекучим болем, і Лукія вже не знала, що важче — відчуття власної безпорадності чи холодний погляд того, хто тримав її у темному підземеллі.

Чужий альфа сидів у кріслі навпроти, спокійно, майже байдуже. Його очі світилися жовтим відблиском у мороці. Він вивчав її, наче коштовність, яку щойно вкрав.

— Ти навіть краща, ніж казали, — його голос був низький, сиплий, із хрипотою хижака. — Я відчуваю силу в тобі. Силу, яка має належати моїй зграї.

Лукія стиснула зуби, хоча серце калатало, а всередині все стискалося від страху.

— Я не твоя.

Альфа хмикнув, нахилившись уперед.

— Ти помиляєшся. За нашими законами істинна пара належить тому, хто здатний її утримати. І якщо Адріан втратив тебе… то значить, він слабший.

Лукія здригнулася від його слів. Її душа болісно тягнулася до Адріана, наче тонка нитка, яка ще не обірвалася. Вона відчувала його пошуки, його гнів, його біль. І від цього ставало легше дихати.