Розділ 18

Коли закохані залишились один на один, Лукія відчула, що напруження, яке стискало її груди весь цей час, нарешті відпускає. Вона сперлася на холодну кам’яну стіну коридору й заплющила очі, дозволяючи собі короткий перепочинок.

— Тобі важко, — озвався поруч Адріан, його голос звучав уже не владно, а по-людськи тепліше.

Вона відкрила очі й зустріла його погляд. У них більше не було того сталевого холоду, яким він змушував коритися навіть найсильніших вовків. Зараз у ньому світилася гордість. І щось ще — таке м’яке, що змушувало її серце тремтіти.

— Я боялася, що вони не приймуть мене, — зізналася вона, трохи винувато опустивши голову.

Адріан підняв її підборіддя пальцями й змусив дивитися на нього.
— Вони вже прийняли. Бо ти змусила їх це зробити. — Він на мить замовк, ніби підбирав слова. — Ти змусила і мене пишатися.

Лукія відчула, як щось тепле й ніжне розлилося в ній. Це були не просто слова. Від альфи, який рідко дозволяв собі проявляти емоції, вони звучали як обітниця.

— Ходімо, — раптом запропонував він, переплівши їхні пальці.

Він вивів її на подвір’я маєтку. Ніч уже повністю огорнула світ, і місяць висів над лісом, мов срібний страж. Повітря було прохолодним, свіже листя пахло вологою і хвоєю. Їхні кроки тихо відлунювали бруківкою, а Лукія відчувала себе дивно спокійною поруч із ним.

— Тут я знаходжу спокій, — сказав він, коли вони зупинилися серед старого саду, де дерева виблискували сріблом роси. — Але сьогодні цей спокій став іншим. Бо він поруч із тобою.

Він нахилився ближче, і її серце шалено закалатало. Лукія не знала, що сказати, та й слів, здавалось, не існувало. Усе було в його погляді — прямому, сильному, і водночас оголеному, мовби він вперше показав себе не альфою, а чоловіком.

Вони сіли на дерев’яну лаву, що стояла під розлогим дубом. Адріан одягнув на її плечі теплий шарф і накрив, щоб захистити від прохолоди. Його рухи були уважні, майже ніжні, і від цього по тілу пробігли теплі хвилі.

— Я завжди думав, що альфа не має права на слабкість, — заговорив він після паузи, вдивляючись у місяць. — Але поруч із тобою я вперше зрозумів: сила не лише в наказах і вмінні підкорювати. Вона — в тому, щоб довіритися. Щоб дозволити собі відчувати.

Лукія дивилася на нього, і в її очах відбивався місяць. Вона відчувала, як у ній народжується нове відчуття — не просто захоплення, а впевненість, що їхні долі справді переплетені.

Вона поклала долоню на його руку.
— А я завжди вважала, що моє життя буде звичайним. Навчання, робота, мрії… Але коли з’явився ти — я відчула, що весь мій світ був лише підготовкою до цієї миті.

Адріан різко повернувся до неї, і в його очах запалав вогонь. Він нахилився, і їхні губи зустрілися. Поцілунок був не стрімким і не пристрасним, а глибоким і щирим, як дотик душ.

Пізніше, коли вони повернулися до маєтку, він завів її до кімнати з великим каміном. Вогонь м’яко тріщав, освітлюючи стіни золотавим світлом. Лукія сиділа у кріслі, загорнувшись у плед, а він стояв біля вогню, спостерігаючи за нею.

— Ти навіть не уявляєш, що для мене означає цей вечір, — промовив він, повільно наближаючись. — Я альфа, але з тобою я — більше, ніж це. Я чоловік, який знайшов свою єдину.

Вона простягнула руку, і він, не вагаючись, узяв її. Їхні пальці сплелися, й у той момент весь світ здався далеким і неважливим. Була лише ця ніч, срібна й ніжна, і дві душі, які нарешті знайшли одна одну.

Лісова стежка вела їх униз до річки, і прохолодне повітря вечора огортало спокійною тишею. Лукія йшла поруч з Адріаном, і кожен крок віддаляв її від насторожених поглядів та напруженої атмосфери зустрічі. Вона відчувала, як пліч-о-пліч з ним її дихання стає рівним, а серце — теплішим.

Він тримав її долоню у своїй — міцно, але ніжно, так, ніби ця рука була для нього єдиною опорою. Його тепло переходило в неї, і Лукія відчувала, що жодних сумнівів більше не існує. Вона належала йому, а він — їй.

Вода внизу переливалась відблисками місяця. Вони зупинилися, і Лукія всміхнулася, вдивляючись у віддзеркалення нічного неба.

— Тут гарно, — прошепотіла вона, ніби боячись порушити тишу.

Адріан обійняв її ззаду, схиливши голову так, щоб його щока торкалася її волосся. Він вдихнув аромат, у якому тепер відчував себе вдома.

— Це ніщо, — його голос був низьким і теплим. — Усе гарне тьмяніє поряд із тобою.

Вона здригнулася від його слів. Занадто щиро. Занадто сильно.

Він обернув її до себе, і його погляд змусив її серце закалатати ще швидше.

— Я хочу, щоб ти знала, — він говорив повільно, майже відмірюючи кожне слово, — я пишаюся тобою.
— Мною? — здивування розлилося в її очах. — Але чим? Я ж нічого не зробила…

Він торкнувся її щоки, ніжно провівши пальцями по шкірі.

— Ти зробила більше, ніж могла уявити. Ти увійшла у мій світ, не втекла від правди, не відвернулася від мене, навіть коли мала повне право злякатися. Ти стояла поряд зі мною сьогодні, не ховаючись, і моя зграя це бачила. — Його очі світилися гордістю й захопленням. — Ти моя істинна. І я вдячний долі, що дав мені саме тебе.