Розділ 16

Багаття вже майже догорало, але ніч була наповнена напруженням. Лукія сиділа поруч з Андріаном, та відчувала: його вовки не готові одразу визнати її. У їхніх поглядах було запитання — «чи достойна вона?».

— Вона має пройти випробування, — несподівано промовила дівчина з вогняним волоссям. Її очі світилися викликом. — Інакше це лише слова.

— Це не потрібно, — холодно відповів Андріан, але в його голосі відчувалася загроза. — Вона моя істинна. Цього достатньо.

— Для тебе — так, — втрутився чоловік зі шрамом. — Але зграя повинна переконатися. Якщо ми віддамо свою довіру людині, вона мусить довести, що не зламається при першій небезпеці.

Лукія відчула, як усередині стискається страх. Вона не розуміла, що від неї вимагатимуть, але бачила — вовки чекали. Їхні обличчя сяяли в темряві, їхні очі виблискували, як у хижаків.

— Що це за випробування? — тихо запитала вона.

Андріан нахилився до неї.
— Ти не мусиш цього робити, — його голос був низьким, майже риком. — Я не дозволю, щоб вони сумнівалися в тобі.

Лукія зустріла його погляд і похитала головою.
— Якщо я відмовлюся, вони ніколи не приймуть мене. А я… я хочу бути частиною твого світу.

Вогняноволоса дівчина вийшла вперед і кинула в багаття суху гілку. Полум’я спалахнуло.
— Проста річ, — сказала вона. — Зайди в темряву лісу й повертайся зі знаком сили. Ми пошлемо одного з молодших вовків, щоб він стежив, але не допомагав.

— Це небезпечно, — Андріан підвівся, очі його блиснули жовтим. — У цих лісах чужі тіні.

— Тим більше, — тихо мовив чоловік зі шрамом. — Якщо вона істинна, ліс її не зламає.

Лукія піднялася на ноги, серце калатало так, що здавалося — ось-ось вистрибне з грудей. Але вона зробила крок уперед.
— Я піду.

Вовки здивовано загудли. Андріан стиснув її руку, наче намагаючись втримати.
— Лукіє…

Вона усміхнулася йому.
— Довірся мені, як я довірилася тобі тієї ночі.

Тиша впала важкою ковдрою. Вогні тремтіли. Лукія рушила в темряву, а десь позаду почула легкий шерех — молодий вовк рушив за нею.

Крок за кроком темрява поглинала її, і серце калатало все швидше. Але десь глибоко в ній спалахнуло знайоме срібне сяйво — її власна магія. Вона ще не знала, що чекає попереду, але відчувала: саме ця ніч вирішить, чи визнає зграя її своєю.

Ліс зустрів її холодом і шурхотом. Вітер шелестів у кронах, наче шепіт невидимих істот. Лукія йшла обережно, намагаючись вдихати рівно, хоча серце билося, як навіжене. За її спиною — віддалені кроки молодого вовка, тіньової охорони, але він не мав права втручатися.

«Принеси знак сили», — повторювала вона подумки. Та що може вважатися таким знаком?

Раптом гілки попереду затріщали, і в темряві блиснули два червоні вогники. Лукія завмерла. То не був вовк — погляд був занадто зловісним, занадто холодним.

З темряви вийшла тварюка, схожа на вовка, але її тіло було викривлене, наче спотворене темрявою. Шерсть скуйовджена, паща перекошена, з очей лилося криваве світло.

— Тіньовий… — прошепотів юний вовк десь позаду.

Лукія відчула, як ноги налилися свинцем. Її мозок кричав «біжи!», але щось усередині забороняло рухатися. І саме тоді в грудях знову загорівся той самий вогонь, що вперше проявився біля річки.

Тіньовий звір рикнув і кинувся на неї. Лукія закричала, підняла руки — і з долонь вирвалося сріблясте сяйво. Воно спалахнуло так яскраво, що освітило весь ліс. Монстр завив, наче від болю, і відскочив назад, виючи від світла.

Її тіло тремтіло, але світло не згасало. Навпаки, воно ставало сильнішим, огортаючи її в захисний кокон. Коли звір знову кинувся вперед, він наштовхнувся на сяйво й розсипався клубами чорного диму.

Тиша впала раптово, наче світ завмер. Лукія стояла, важко дихаючи, а в її руках ще горіли крихітні срібні іскри.

— Це… неймовірно, — прошепотів юний вовк. Його голос тремтів від подиву й захоплення. — Ти справді істинна.

Лукія підняла з землі уламок чорного каменя, що лишився від тіньового. Він світився слабким сріблом — немов саме сяйво вирізьбило його. Вона зрозуміла: це і є її «знак сили».

Коли вона вийшла з лісу й ступила в коло світла багаття, всі вовки піднялися. У руках Лукії сяяв камінь, а на її обличчі було світло, яке вже неможливо було не побачити.

Андріан кинувся до неї, очі горіли золотим полум’ям.
— Ти… ти зробила це, кохана.

Лукія ледве встигла прошепотіти «я жива», перш ніж він міцно обійняв її, і вогонь навколо загудів, немов сама природа схилила голову перед новою силою.