Розділ 15

Вітер свистів у соснах. Ранок тільки-но розпочався, а в домі Адріана вже не було тієї тиші, що кілька годин тому. Його внутрішнє чуття, загострене після ночі, било на сполох. Він відчував кроки — чужі, хижі, ворожі.

— Вони прийшли, — сказав він глухо, встаючи з дивана. Його очі світилися сріблом, у грудях рикала тваринна сила. — Я відчував, що довго не залишать нас у спокої.

Лукія, все ще в тонкій сорочці після ночі, відчула, як її серце стислося. Але страх не паралізував — у ній щось ворушилося, пробуджуючи дивну рішучість.
— Хто вони?

— Інша зграя. Вони знали, що ми з’єдналися, — його голос звучав низько, небезпечно. — І тепер хочуть відібрати те, чого не зможуть мати самі.

Тріск гілок біля вікна. Тіні майнули між деревами. І за мить двері будинку з гуркотом розчахнулися. Усередину увірвалися троє: їхні очі світилися жовтим, на обличчях — звірячі оскали.

Адріан став перед Лукією, широкими плечима закриваючи її від нападу. Його рик наповнив кімнату — такий глибокий і могутній, що дерев’яні стіни здригнулися. Він кинувся вперед.

Сутичка була блискавичною. Адріан рухався, наче сама стихія: його удари були точними, а сила — неймовірною. Один ворог уже летів через кімнату, врізавшись у шафу. Другого він схопив і кинув на підлогу, розбиваючи дошки.

Та третій вислизнув і рвонув до Лукії. Вона відсахнулася, руки інстинктивно піднялися. І саме в ту мить сталося щось неймовірне.

Світло.

З її долонь вирвався спалах сріблястого сяйва, наче місячний промінь ожив. Воно вдарило нападника, і той завив, наче від вогню. Його тіло відкинуло назад, прямо в полум’я каміна.

Лукія завмерла, дивлячись на свої руки. Вони світилися легким сяйвом, яке поступово згасало. Її серце билося так сильно, що вона боялася, воно вискочить із грудей.

— Лукіє! — Адріан озирнувся й завмер. Його очі розширилися не від страху, а від шоку й захвату. — Ти… ти захистила себе.

Вона ще не встигла відповісти, як решта ворогів завили від люті й відступили. Вони знали — перемогти їхню пару тепер неможливо. Тіні зникли у лісі так само раптово, як і з’явилися.

У кімнаті запанувала тиша, тільки чути було їхнє тяжке дихання.

Адріан підійшов до Лукії, узяв її за плечі й нахилився так, щоб дивитися прямо у вічі.
— Це твій дар. Ти — світло, яке може знищувати темряву. Я відчував, що в тобі спить щось більше.

Вона все ще тремтіла.
— Але я… я не знаю, як це сталося.

— Ти не мусиш знати, — його голос був теплий і владний. — Дар істинних відкривається серцем. Ти врятувала себе інстинктивно. Настане час — навчишся керувати.

Він пригорнув її до себе, обіймаючи міцно, так, ніби клявся ніколи більше не відпустити. Її голова притулилася до його грудей, і вона чула, як його серце билося так само швидко, як і її.

— Разом, — прошепотіла вона.

— Так, — відповів він. — Тепер ми нездоланні.

Але в глибині його погляду Лукія побачила тінь. Адріан знав: це лише початок. І тепер у їхніх жилах текла сила, за яку інші готові будуть убивати.

Будинок після нападу знову поринув у тишу, але вона вже не була мирною. Тепер кожен кут здавався Лукії наповненим відлунням бою, запахом диму й чужої присутності. Вона не зводила погляду з власних рук — усе ще пам’ятала, як із них вирвалося світло, яке відкинуло нападника.

Адріан уважно дивився на неї. Його погляд був серйозним, але теплим.
— Ти боїшся своєї сили, — сказав він.

— Я не розумію її, — зізналася Лукія. — Це було так… швидко. Я навіть не знала, що роблю.

— Тому ми почнемо з простого. Ти навчишся відчувати магію в собі, — він торкнувся її руки. Його долоня була гаряча, сильна, і цей дотик повертав їй упевненість. — Я допоможу.

Він вивів її на подвір’я. Сонце вже піднялося над лісом, промені пробивалися крізь хвою. Повітря було свіже, наповнене ароматом смоли й ранкової роси.

— Закрий очі, — наказав він. — І слухай не мене, а себе. Своє серце.

Лукія зробила вдих. Її пальці ще тремтіли, але вона зосередилася. В грудях щось тепліло, ніби маленький вогник. Вона простягнула руку вперед — і відчула, як у повітрі щось заворушилося.

— Добре, — його голос лунав поруч, глибокий і впевнений. — Ти відчуваєш енергію. Тепер спробуй направити її. Не силою, а наміром.

Вона відкрила очі. На кінчиках її пальців загорілися іскри срібного світла. Лукія злякано зойкнула й опустила руки.

Адріан обійняв її ззаду, його руки накрили її долоні.
— Не бійся, — прошепотів він їй на вухо. — Ти мусиш довіряти собі. Світло — це частина тебе, а не ворог.

Його голос, його близькість заспокоювали. Її серце билося шалено, але вже не від страху. Вона знову підняла руки, відчуваючи, як його пальці підтримують. Світло спалахнуло яскравіше — цього разу рівне, чисте, як місячний промінь.

— Ти чудова, — сказав він. І в його голосі не було фальші.

Лукія посміхнулася крізь сльози. Їй було страшно, але в той момент вона вперше відчула: сила може бути красою, а не прокляттям.

Вона повернула голову, і їхні погляди зустрілися зовсім близько. Адріан дивився на неї так, ніби бачив уперше. Наче перед ним була не просто дівчина, а диво.