Розділ 14

Будинок Адріана стояв на відлюдді, серед соснового лісу. За вікнами — темрява, у якій жили тисячі шепотів нічних звірів. Але всередині було тепло й безпечно.

Лукія сиділа біля каміна, загорнувшись у м’який плед. Полум’я відбивалося в її очах, і вона скидалася на дівчину з казки, яку занесло в лігво звіра. Тільки звір був поруч — і його погляд був тепліший за будь-який вогонь.

Адріан налив їй чаю з травами. Його великі руки дивно акуратно тримали чашку.
— Пий. Це заспокоїть.

Вона ковтнула, відчуваючи, як напруга потроху спадає. Але руки все одно тремтіли.
— Вони… вони були справжні? — тихо спитала вона. — Такі, як ти?

Він сів поруч, не одразу відповідаючи. Його погляд був серйозний, майже хижий, але водночас у ньому було щось ніжне.
— Так. Вовки з чужої зграї. Вони знали, що ти поруч зі мною.

— І тепер я мішень? — голос зірвався на шепіт.

Адріан нахилився ближче, його тінь закрила полум’я.
— Ні. Тепер ти — моя. А це значить, що я не дозволю нікому торкнутися тебе.

Її щоки запалали. Вона відчула, як швидко б’ється серце, коли він сказав те слово — «моя». Було водночас страшно й солодко.

Він простягнув руку й доторкнувся до її пальців. Спершу несміливо, наче боявся, що вона відсахнеться. Але Лукія не відсахнулася. Навпаки, її долоня сама вплелася в його.

— Знаєш, — він усміхнувся ледь помітно, — ти сильніша, ніж думаєш. Більшість людей після такого випадку були б у паніці. А ти сидиш тут, п’єш чай і дивишся на мене так, ніби я — твоя єдина опора.

— Бо так і є, — вирвалося в неї.

Адріан завмер. Його очі засвітилися, наче від іскри. Він нахилився ще ближче, так що вона відчула тепло його подиху.
— Скажи це ще раз.

— Ти — моя опора, — прошепотіла вона.

Між ними залишилися лише сантиметри. Лукія не знала, хто перший зробив крок, але раптом їхні губи зустрілися. Поцілунок був обережний, наче він боявся розбити її тендітність. Водночас у ньому відчувалася стримана сила, яку він тримав у собі роками.

Вогонь у каміні тріщав, але вона чула лише стукіт його серця.

Коли він відірвався, поглянув їй прямо в очі.
— Лукіє… Я можу стримувати себе, але тільки доти, доки ти цього хочеш. Якщо скажеш «ні» — я відступлю.

Вона торкнулася його щоки, відчуваючи під пальцями тепло й ледь помітну шерехатість щетини.
— А якщо я не хочу, щоб ти відступав?

Адріан закрив очі й зітхнув, наче від тих слів зруйнувалися всі його захисні мури. Він пригорнув її до себе, вкриваючи, мов крилом. І тоді вона зрозуміла — тепер вони справді удвох.

І світ більше ніколи не буде колишнім.

Світало повільно. Перші промені сонця проникали крізь штори, розсипаючи на підлозі золотаві плями. У кімнаті ще панувала тиша, тільки чути було рівне дихання.

Лукія прокинулася першою. Вона лежала в обіймах Адріана, голова на його плечі, а рука відчувала тепло його грудей. Усе було занадто реальним, щоб бути сном. Її тіло відчувало незвичайну легкість, наче в ній відчинилися двері, про існування яких вона навіть не здогадувалася.

Вона сіла, озираючись. Серце калатало. Внутрішньо вона відчувала щось дивне — ніби енергія пульсувала в крові. І коли простягнула руку до чашки на тумбочці, предмет… здригнувся. Ледь-ледь, але досить, щоб вона завмерла від подиву.

— Бачу, ти вже відчуваєш, — тихий, але низький голос змусив її здригнутися.

Адріан не спав. Його очі світилися інакше — сріблястим вогнем, що раніше тлів у глибині зіниць, а тепер виривався назовні. Він виглядав могутнім, небезпечним і водночас спокійним.

— Що… що це було? — прошепотіла Лукія, торкаючись своєї руки. — Я… я тільки подумала, і…

— Це твій дар, — сказав він, підводячись і сідаючи поруч. — Твоя магія прокинулася. Ніч, яку ми провели разом, з’єднала нас. Істинні не просто кохають — вони стають сильнішими одне через одного.

Він простягнув руку, і полум’я в каміні, яке майже згасло, спалахнуло з новою силою. Лукія завмерла, вдивляючись у язики вогню.

— Я… ніколи не міг так раніше, — його голос був наповнений захватом і тінню страху. — Сили альфи зросли в кілька разів. Я відчуваю все гостріше: кожен звук, кожен запах… і головне — тебе.

Він узяв її руку й поклав на своє серце. Воно билося шалено, з неймовірною силою.

— Ти дала мені це, Лукіє.

Вона дивилася на нього, і в очах бриніли сльози — не від страху, а від усвідомлення.
— То це… не лише сни? Не лише казки?

— Ні, — він нахилився ближче, його чоло торкнулося її скроні. — Це наша реальність. Наш союз — це дар. І водночас тягар. Бо тепер за нами стежитимуть усі. І ті, хто прагне сили, спробують нас розірвати.

Вона мовчала, відчуваючи, як у грудях розростається тепло. Її нова сила ще була незрозумілою, дикою, але вона вже знала: тепер вони — єдине ціле.

— Я не боюся, — тихо сказала Лукія. — Якщо ми разом.

Адріан усміхнувся. Усмішка сильного чоловіка, який знайшов своє серце й тепер був готовий розірвати світ, аби його захистити.