Розділ 13.

Адріан сидів поруч із Лукією на лавці у сквері неподалік університету. Ніч огортала місто сріблом ліхтарів, у повітрі пахло кавою з найближчої кав’ярні, свіжістю листя та… небезпекою.

Він мовчав довго. Йому хотілося залишити все, як є: просто бути поруч, слухати її сміх, бачити, як вона поправляє пасмо волосся. Але вовк усередині вимагав правди. Він не мав права приховувати, бо тепер вона була його істинною.

— Лукіє, — його голос був низьким і глибоким, — я мушу сказати тобі більше.

Вона подивилася на нього, в її погляді не було страху, тільки цікавість і напружене очікування.

— Я знаю, — вона зітхнула. — Відчуваю, що ти ще щось приховуєш.

Він провів пальцями по її руці, ковзаючи повільно, наче боявся, що вона відсахнеться.
— Я — альфа. Лідер моєї зграї. Це не просто слово. Це означає відповідальність, владу і… силу. Я відповідаю за десятки вовків, за їхні сім’ї, за їхнє життя.

Лукія на мить втратила дар мови. Її сни, відчуття — усе складалося в єдину картину. Вона запитала ледь чутно:
— А я… що для тебе означаю?

Його погляд потемнів, очі спалахнули золотавим вогнем.
— Ти — моя Єдина. Я можу прожити сотні років, але другої такої не буде. Без тебе я вже не існую повноцінно.

Її серце вистрибнуло з грудей, але водночас відчуття тривоги обплутало душу.
— Це звучить… страшно.

— Це звучить правдиво, — він підняв її підборіддя й змусив подивитися прямо в його очі. — Я не обіцятиму легкого життя. Бути поруч зі мною означає стати частиною світу, де є небезпека. Де інші зграї… вороги… можуть захотіти нашої крові.

Вона здригнулася.
— Вороги?

Адріан кивнув.
— Є ті, хто вже знає, що ти існуєш. Я відчуваю їхній погляд. Вони спостерігають. Альфа чужої зграї не зупиниться. Для нього твоя присутність поруч зі мною — слабкість, шанс розірвати моє серце й підірвати мою силу.

Лукія відчула, як холод пробіг по шкірі. Вона глянула навколо, і їй раптом здалося, що в темряві справді блимають якісь очі.

Він нахилився до неї ближче, його голос зірвався майже на рик:
— Але хай спробують. Я сильний альфа, і я нікому не віддам ні тебе, ні свою зграю.

Він обійняв її різко, міцно, так, що вона відчула його силу всім тілом. Її голова сховалася на його плечі, і світ довкола здався далеким.

А в темряві, неподалік, справді завмер силует. Чужий альфа стояв осторонь, спостерігаючи, як Адріан і Лукія разом. У його очах спалахнув холодний інтерес.

«Справжня пара альфи, — промайнуло в його думках. — Те, що може зламати й піднести водночас. Треба лише торкнутись слабкої ланки…»

Наступного дня Лукія йшла університетським подвір’ям, тримаючи в руках конспекти. Звичайний день, звичний шум, голоси студентів, сміх… Але в ній щось було інакше. Вчорашні слова Адріана застрягли у голові й пульсували тривогою.

Їй здавалося, що хтось стежить. Не відкрито — а тихо, вивірено, так, що помічаєш це лише шкірою, не очима. Вона зупинилася, озирнулася. Нічого. Лише натовп.

Але серце билося швидше.

Вона пришвидшила крок, майже добігла до бібліотеки, коли раптом відчула — тінь промайнула за спиною, майже доторкнулася. Лукія різко обернулася — знову ніхто.

— Чорт… — прошепотіла вона, стискаючи книжки.

Телефон у кишені задзвенів. Повідомлення.
Адріан: «Ти відчуваєш їх?»

Її серце зупинилося.
Лукія: «Так… я не бачу, але… вони поруч».

Відповідь прийшла миттєво.
Адріан: «Не рухайся. Я вже йду».

Вона завмерла під холодними стінами бібліотеки, відчуваючи, як погляд пронизує її спину. Студенти сміялися, заходили в будівлю, навіть не підозрюючи, що серед них приховані чужі.

І тоді все змінилося. Атмосфера навколо стала важкою, мов перед грозою. Люди проходили повз, але ніхто не дивився прямо на неї. Відчуття — наче хижак зачаївся поряд.

І тут він з’явився.

Адріан. Високий, темноволосий, очі — золото, що ледь спалахувало у денному світлі. Його постать випромінювала таку силу, що простір ніби відступив. Він ішов прямо до неї, і здавалося, що кожен крок розриває невидимі пута.

Він підхопив її під руку, нахилившись так близько, що його подих торкнувся її щоки.
— Тепер ти зі мною.

Її серце вибухнуло від полегшення. Але в ту ж мить він зупинився, підняв голову й озирнувся. Очі його блиснули.

— Вийди, — сказав він у темряву алеї. Його голос був не людський — альфівський, владний, такий, що змушував тремтіти навіть найсміливіших.

З-за дерев, з натовпу, з’явився чоловік. Високий, з холодною усмішкою, очі — сталево-сірі. І в його поставі було щось таке саме хижо-сильне, як у Адріана.

— Отже, це вона, — чужий альфа кивнув на Лукію, ніби на здобич. — Твоя істинна.

Лукія здригнулася, але Адріан одразу прикрив її собою, його тіло стало стіною.
— Вона не твоя справа, — його голос звучав, наче грім.