Розділ 12

Вони йшли вулицею мовчки. Адріан тримав Лукію за руку — не занадто сильно, але так, щоб вона відчувала: він тут, він не відпустить. Його пальці випромінювали тепло й спокій, хоча напруга в його поставі все ще пульсувала.

Лукія не знала, як правильно почати. Усередині неї змішалося все: страх, полегшення, дивна ніжність і ще щось, нове й тривожне. Вона озирнулася — позаду було порожньо, але її серце ще тремтіло від того пильного, хижого погляду.

— Адріане… — нарешті наважилась вона. — Хто він?

Він не одразу відповів. Лише зупинився й подивився на неї. У його очах вона вперше побачила щось схоже на вагання.

— Альфа, — сказав він нарешті. — Лідер іншої зграї.

Лукія заперечно хитнула головою, відчуваючи, як у грудях підіймається паніка.

— Але чому він… чому він дивився саме на мене? Ніби… ніби знав щось.

Адріан підійшов ближче, його рука торкнулася її щоки, змусивши її зустріти його погляд.

— Бо він відчув, ким ти є для мене, — його голос звучав рівно, але всередині вібрувала небезпечна глибина. — І це робить тебе мішенню.

— Мішенню? — повторила вона ледь чутно. — Я ж не частина ваших ігор, ваших війн… Я звичайна…

— Ні, Лукіє, — перебив він твердо. — Ти вже не звичайна. І не тому, що обрала це сама. А тому, що наш зв’язок — реальність. Вовки завжди відчувають істинну пару альфи. Вона — найбільша цінність. І водночас найбільша слабкість.

Лукія завмерла. В її серці стискалося щось важке й гаряче водночас.

— Тобто… через мене тобі загрожує небезпека?

Адріан глибоко вдихнув, його пальці злегка здригнулися на її щоці.

— Не лише мені, — він дивився їй прямо в очі. — Тобі теж.

Її губи тремтіли, але вона знайшла сили запитати:

— І що тепер?

Його погляд став ще темнішим, рішучим.

— Тепер я не дозволю йому навіть наблизитися до тебе. Хоч би чим це закінчилося.

Лукія відчула, як земля пішла з-під ніг. Вона боялася, але поруч із ним страх дивним чином перетворювався на довіру.

І все ж у серці залишалося ще одне запитання, яке вона не наважилася вимовити вголос: а якщо ціна буде занадто високою?

 Андріан вів машину швидко, майже на межі, але руки його були спокійні, міцні на кермі. Він виглядав зібраним, однак усередині вирувала буря. Він відчував Лукію навіть зараз — її запах, її подих, її серце. І це його божеволіло.

«Моя. І тільки моя», — повторював про себе, стискаючи зуби. Вовк усередині гнав його вперед, жадав повернутися й утримати її біля себе, закарбувати назавжди поруч.

Але він — альфа. І знав, що не може діяти тільки на емоціях. Зграя, його статус, правила… усе вимагало стриманості. Хоча зараз це звучало як насмішка.

Він бачив перед собою її образ: великі очі, у яких світився вогник, трішки зухвалий, трішки ніжний. Лукія була тією, кого він чекав усе життя, і тепер відпустити — було схоже на катування.

Серце калатало так, що віддавалось у скронях. Йому хотілося повернути, вийти з машини, знайти її і просто… обійняти. Притиснути так, щоб вона більше ніколи не сумнівалась, що належить йому.

— Ти моя, — прошепотів у темряву салону, стискаючи кермо так, що хруснули кісточки пальців. — І я заберу тебе, навіть якщо світ стане проти.

Його погляд спалахнув золотим, вовчим. У ці миті він не просто чоловік. Він — альфа, сильний, непохитний, і готовий на все, щоб його істинна була поруч.

Лукія стояла біля вікна, вдивляючись у темряву ночі. Їй здавалося, що серце вирветься з грудей — настільки сильно вона відчувала його присутність, навіть коли Андріана тут не було. Але тепер… звук кроків, низьке дихання, від якого шкіра вкривалася мурашками. Він повернувся.

Двері відчинилися різко, і постать альфи заповнила простір. У його очах палахкотіло золото — хижак не ховався, він був тут, у всій своїй силі.

— Я не можу більше бути далеко від тебе — його голос був низьким, майже гарчанням. — А ти?

Лукія здригнулася, але не відступила.
— Я… я не знаю, що це. Це занадто сильно.

Він підійшов ближче, кожен його крок стискав їй легені. І коли опинився зовсім поряд, його рука ковзнула вздовж її щоки, притиснула до стіни, але не грубо — скоріше так, щоб вона відчула, що втекти неможливо.

— Це наше. — Його чоло торкнулося її скроні. — Те, що дається тільки один раз у житті. Ти — моя , Лукіє. Моє серце, моя кров, моя душа.

Вона заплющила очі. Тремтіння пройшло тілом, але в цьому було більше не страху, а покори власному серцю. Її долоня несміливо торкнулася його грудей, і вона відчула шалений ритм.

— Ти не розумієш… — прошепотіла вона. — Я боялася. Боялася загубитися у тобі.

Його губи ковзнули біля її вуха, гарячий подих обпік.
— Загубися. Я триматиму тебе. Завжди.

Її очі піднялися до його — і в цю мить світ перестав існувати. Лише він і вона. Вовк і його істинна. Сила і ніжність.