Розділ 11

Лукія йшла вулицею швидким кроком, наче намагалася втекти від власних думок. Її пальці ще пам’ятали тепло, що ледь не торкнулося її руки. Слова Адріана звучали в голові, повторювались знову й знову: «Ти моя істинна».

Вона зупинилася біля зупинки, вдивляючись у рух машин. Хтось сміявся неподалік, вітром тягнуло запах свіжої кави з кав’ярні, а вона стояла — ніби роздвоєна.

Це занадто. Це небезпечно. Це… нереально.

Вона відчувала, як її серце прагне його присутності, але водночас у свідомості кричав страх: як можна довіритися настільки швидко? Як можна прийняти долю, від якої немає дороги назад?

— Я просто звичайна дівчина, — прошепотіла собі, стискаючи ремінець сумки. — Я не готова…

У цей момент вона відчула, що хтось дивиться на неї. Погляд, настирливий і важкий. Лукія озирнулася — і справді, на іншому боці вулиці стояв чоловік. Високий, у темному пальті, з тим самим холодним виразом обличчя, який вона ненароком запам’ятала кілька днів тому. Його очі були надто пронизливими, щоб це була випадковість.

Чужий альфа.

Він наче чекав, не рухався, але вся його постать дихала впевненістю й загрозою. І коли їхні погляди зустрілися, Лукії здалося, що він усміхнувся. Ледь помітно, але від того усміху стало морозом по шкірі.

Вона відвернулася, намагаючись зробити вигляд, що не звернула уваги. Може, здалося… Але інстинкти кричали інше.

Її сумніви стали тим самим отвором, через який хтось чужий і небезпечний уже починав проникати у її життя.

Адріан відчув це ще до того, як отримав дзвінок від своїх. У грудях раптово запекло — дика тривога, що завжди приходила, коли небезпека була занадто близько. І це стосувалося не його, не зграї — а її.

Лукія.

Його кроки відлунювали по асфальту, серце билося швидше, ніж він хотів собі дозволити. Він ішов навмання, але був упевнений: знайде. Бо їхній зв’язок уже працював — її страх відчувався в ньому, як власний.

І справді — вона стояла біля зупинки, тримаючи сумку перед собою, наче щит. Її погляд тремтів, ковзаючи у бік темного силуета, що не відводив очей від неї. Адріанове нутро зірвалося з ланцюга: чужий альфа.

— Відійди від неї, — голос Адріана був тихим, але в ньому звучала така сталь, що перехожі мимоволі звернули голови.

Чоловік у пальті перевів погляд на нього. І посміхнувся ширше, наче саме цього й чекав.

— Я просто стояв, — сказав він спокійно, але в словах вчувалася гра. — Хіба вона твоя?

Лукія здригнулася. Адріан став перед нею, закриваючи собою. Його постать випромінювала владу, силу й непохитність. Усі сумніви, усі маски — все зникло. Залишився лише альфа, готовий боротися за своє.

— Так, — пролунало його коротке і безапеляційне. — Вона — моя.

Лукія відчула, як слова пронизали її до самих кісток. У них не було сумніву. У них було щось більше за ревнощі — інстинкт, що не потребував пояснень.

Чужий альфа примружив очі, але не зробив кроку вперед. Лише нахилив голову, немов визнаючи тимчасову поразку.

— Побачимось, — кинув він і розчинився у натовпі, залишивши після себе важкий шлейф напруження.

Адріан ще мить стояв, вдихаючи його запах, запам’ятовуючи, перш ніж повернутися до Лукії. Його погляд був темним, але м’яким для неї.

— Ти не повинна боятися. Поки я поруч — він до тебе не торкнеться.

І тільки тоді Лукія усвідомила: усе, що він говорив про істинний зв’язок, не було казкою. Бо зараз, заглядаючи в його очі, вона відчувала — він справді готовий стати між нею і світом.