Розділ 10

Лукія прокинулася ще до світанку. Сонце тільки збиралося торкнутися дахів, а вона вже сиділа на краю ліжка, обхопивши коліна руками. Її сни знову були схожі на кіно, надто реальні, надто яскраві. І всюди — він.

Адріан. Його погляд, теплий і водночас дикий. Його присутність, яка завжди відчувалася поруч, навіть коли вона була одна. Його голос, глибокий і тремтливий у пам’яті.

— Що з тобою відбувається? — прошепотіла вона сама до себе, заплющуючи очі.

Її тіло пам’ятало навіть ті дрібниці, які не мало би: як він дивився на неї, коли вони йшли містом; як ненав’язливо торкався ліктем, ніби випадково; як він дивно завжди з’являвся в потрібний момент, наче відчував її поклик.

І Лукія ловила себе на тому, що серце б’ється швидше, коли вона згадує його. Але одразу ж у грудях підіймався страх: невже все це правда? Невже те, що він казав про вовків, зграю, істинних пар — не казка?

Вона спробувала вмовити себе: це маячня, просто дивні сни й збіг обставин. Але щойно подумки відштовхувала його — душу пронизував холод, ніби втрачала щось важливе.

Лукія встала й підійшла до дзеркала. Її відображення дивилося на неї розгублено, але очі… В очах світилася якась нова глибина, від якої ставало моторошно й солодко водночас.

Вона знала: тягне її до нього не просто цікавість. Це щось більше, сильніше, майже некероване.

І тоді серце тихо підказало: він — твій.

— Ні… — злякано прошепотіла вона, хитаючи головою. — Це неможливо. Ми… ми навіть не знаємо одне одного достатньо…

Але підсвідомо вона вже розуміла: той зв’язок, що виник між ними, неможливо розірвати. Він жив у її крові, у подиху, у кожному ударі серця.

Її долоні здригнулися. Вона торкнулася шиї, там, де іноді відчувала дивне тепло, коли була поруч із Адріаном. І чим більше намагалася втекти від цієї правди — тим сильніше розуміла, що не може.

Усередині народжувався страх, але й інше — потяг, солодка залежність, тихий голос: ти його істинна.

Лукія глибоко вдихнула й сказала собі:
— Я мушу дізнатися. Я мушу почути це від нього.

І вперше вона не відчувала лише страху — а й жагуче бажання зустрітися з ним знову.

Компанія студентів шумно вихлюпнулася з аудиторії. Лукія, затискаючи в руках конспект, ішла повільніше за всіх, губилася серед гомону голосів, бо в голові у неї звучало лише одне: він знову прийде?

І він прийшов. Стояв під стіною, у тіні, як завжди трохи відсторонений, але його темні очі одразу знайшли її. Лукія відчула, як серце підскочило до горла, і вперше не відвела погляд.

— Можемо поговорити? — запитала вона тихо, коли підійшла ближче.

Адріан легенько кивнув і повів її вузьким коридором у тихий двір за університетом, де шум міста здавався віддаленим і приглушеним.

Вона стояла навпроти нього, обхопивши зошит руками, наче щит. Але слова вже рвалися назовні.

— Я… більше не можу вдавати, що нічого не відбувається. Сни, відчуття, твої слова… І ще цей дивний… — вона спинилася, шукаючи правильне слово. — Зв’язок. Я відчуваю його. Завжди. Навіть коли тебе немає поруч.

Адріан зробив крок ближче, і Лукія інстинктивно затримала подих. Його голос звучав низько, але кожне слово лягало в її свідомість так виразно, ніби він вимовляв істину, яку вона давно знала.

— Бо це зв’язок, який не створюється і не зникає за бажанням. Це більше, ніж симпатія чи випадкова зустріч. Лукіє… ти моя істинна.

Її пальці судомно зімкнулися на зошиті.

— Що… це означає?

Його очі спалахнули тишею і силою водночас.

— У нашому світі це слово важить усе. Істинна — це не просто кохана. Це та, для якої ти живеш, і без якої втрачаєш сенс. Це вибір, який робить не розум, а сама сутність. Ми, вовки, не можемо обрати інакше. І я вже не можу жити так, ніби тебе немає.

Він простягнув руку, але зупинився за мить до її пальців, ніби давав їй право вирішити, чи дозволить йому доторкнутися.

— Але ти людина, — продовжив він тихо. — І я не маю права накладати на тебе наші закони. Ти можеш відмовитися, сказати «ні». Я захищатиму тебе навіть тоді, якщо залишишся далекою. Але я більше не зможу брехати. Ти — моя.

Лукія відчула, як щось тепле і небезпечне прокочується по її венах. Вона хотіла втекти, закритися, зробити вигляд, що не почула… але правда вже була в її очах. Вона відчувала те саме.

Її голос зірвався на шепіт:

— І якщо я скажу «так»?..

Його подих став глибшим, очі спалахнули тваринним вогнем, але він стримався, наче на краю прірви.

— Тоді я ніколи більше не дозволю тобі бути самотньою. Тоді ми станемо єдиними — у всьому.

Між ними залишалося кілька сантиметрів, але цього було досить, щоб Лукія зрозуміла: вона вже стоїть на межі вибору, який змінить усе її життя.