Розділ 9

Адріан стояв біля відчиненого вікна у своєму будику. Місто спало, лише зрідка ледь чутно проїжджали машини, а десь  бриніли кроки нічних перехожих. Але він чув значно більше. Шурхіт крила нічного птаха. Вітер, що пробігав дахами. Чужий запах, який затримався у кварталі й розтанув, щойно він напружив усі почуття.

Так, альфа з іншої зграї не відступав. І це його злостило. Але поруч із цією злістю у ньому жила інша, нова емоція — та, яку він досі не смів приймати.

Він бачив Лукію всюди — в спогадах і навіть зараз, коли закривав очі. Її усмішка, коли він простягнув пакетик з горішками. Її довірливий погляд, коли питала про вовка. Її голос — легкий, теплий, який пробивався крізь темряву, ніби світло.

Адріан зціпив кулаки. Він був альфою сильної зграї. Звик тримати владу й порядок. Звик, що його рішення — закон. Але все це раптом втрачало значення, коли йшлося про неї.

Вовк у ньому рвався назовні, гордий і невблаганний:
«Вона наша. Істинна. Ти це знаєш. Ти відчув це, коли дивився їй у очі. І ми більше не відпустимо».

Його груди знову стиснуло, серце калатало швидше, ніж він звик. І вперше за довгий час він не хотів придушити цей голос. Бо сам відчував те саме.

— Лукія… — прошепотів він у ніч.

Усередині його наче роздирали два світи: обов’язок альфи, що вимагав холодної тверезості, й глибоке, нездоланне бажання — тримати її поряд, берегти, відчувати її дотик щодня.

Він розумів: істинна пара — це не випадковість. Це доля, яку не змінити. І він більше не мав сумніву — Лукія була його. Його світ, його крихка рівновага і його безумство водночас.

У ту мить він дав собі обітницю: ні чужа зграя, ні небезпека, ні навіть його власні страхи не стануть перепоною. Він сильний альфа. Його зграя вірить у нього. А тепер він має силу, якої не мав раніше, — силу почуття, що горіло в ньому.

І якщо хтось спробує забрати в нього Лукію — він оберне ніч у попіл.