Розділ 8

Коли двері бібліотеки зачинилися за Владиславом, у приміщенні стало тихо, надто тихо. Лише лампи кидали м’яке світло на ряди книжкових полиць. Лукія сиділа, стискаючи руками краї столу, ніби це могло втримати її в реальності.

Адріан стояв навпроти, його плечі напружені, погляд жорсткий. Але коли він перевів очі на неї — напруга розчинилася в теплій турботі.

— Ти не повинна була цього чути, — він говорив низько, наче боявся злякати. — Але тепер приховувати марно.

Лукія підвелася.
— Хто він? І чому говорить, ніби я… важлива для вас обох?

Адріан зітхнув. У його очах спалахнув золотий вогник. Він наблизився настільки, що вона могла відчути тепло його шкіри, його запах — суміш диму, лісу й чогось тривожно близького.

— Владислав — альфа іншої зграї. Він сильний. Амбітний. І він бачить у тобі ключ, який може зламати мене.

— Чому саме я? — голос її зірвався. — Я ж… звичайна.

— Ні, Лукіє, — він узяв її руки у свої, і його дотик змусив її серце збитися з ритму. — Ти — моя істинна пара. Для нас… це більше, ніж любов. Це зв’язок, який неможливо розірвати. Я відчуваю твої емоції, твої страхи, твої бажання. Я можу бути далеко, але все одно знатиму, коли ти кличеш мене.

Лукія ковтнула, відчуваючи, як світ знову починає хитатися.
— Це звучить… як в’язниця.

Його погляд потемнів.
— І як свобода. Бо лише істинна пара може дати альфі силу бути собою до кінця. Але є ціна.

— Яка?

Він на мить відпустив її руки й відвернувся, ніби боявся сказати в очі.
— Бути поруч зі мною — означає стати частиною моєї зграї. Розділяти мою владу. А разом із нею — і мої війни. Владислав це знає. Тому він хоче тебе. Якщо ти підеш до нього, це зламає мене. Якщо залишишся зі мною, це зробить тебе мішенню.

У Лукії запекло в грудях. Вона дивилася на його сильну постать, на його втому й приховану самотність за цією владою. Його зізнання не було романтичним — воно було правдою, гіркою, небезпечною.

— А що, якщо я не витримаю цього тягаря? — її голос був майже шепотом.
Він обернувся, і його очі сяяли золотим вогнем.
— Тоді я нестиму його сам. Але я не відпущу тебе.

У цей момент Лукія зрозуміла: її життя вже ніколи не буде звичайним.

Адріан ішов поруч із Лукією, слухав її голос, бачив, як вона зупиняється біля вітрин чи схиляється, щоб понюхати букет у вуличному кіоску, і відчував, як усередині нього все палає.
Він мав би тримати відстань. Він знав — так правильно, так безпечніше. Але ця дівчина розхитувала всі його принципи.

Її запитання звучали просто, але кожне мало вагу, бо торкалося його сутності:

— То як це — жити, коли в тобі є частина вовка?
— Це постійне відчуття подвійності, — відповів він, стискаючи пальці в кишені, щоб не схопити її руку. — З одного боку, я людина, я відчуваю, думаю, навчаюсь. А з іншого — вовк, який живе інстинктами. Він бачить світ інакше. Він хоче захищати, інколи боротися, інколи просто бігти лісом і не думати ні про що.

Він крадькома поглянув на Лукію. Її очі світилися щирим інтересом, без жодного осуду. І саме це ламало його зсередини.
Адже він звик, що інші дивляться з пересторогою чи з побоюванням.

— І ти можеш це… контролювати? — спитала вона, ніби боялася здатися надто настирливою.
— Так, — кивнув він. — Але іноді — ні. Тоді вовк бере верх. Це… складно пояснити, але в такі моменти я стаю повністю іншим.

Він бачив, як вона вдивляється в нього, наче намагається зібрати всі пазли його душі воєдино. І тоді серце шалено гупнуло об ребра: він зрозумів, що хоче, аби вона побачила все. І людське. І вовче.

Вони йшли далі — повз кав’ярні, вулиці, що пахли випічкою, старі будинки з балконами, і він ловив себе на тому, що хоче і надалі дарувати їй дрібниці.
Тому несподівано купив невеликий паперовий пакетик карамельних горішків у вуличного продавця й простягнув їй.

— Це тобі. Вони теплі.
— Ти жартуєш? — усміхнулась вона, беручи горішки. — Я обожнюю їх!

Її щасливий сміх відгукнувся в ньому таким спокоєм, що навіть вовк усередині затих, лише вдоволено спостерігав.

І все ж глибоко в грудях народжувалося щось інше — небезпечне й беззахисне водночас. Почуття, яке він намагався роками не впускати.
Йому хотілося торкнутися її руки, провести долонею по її волоссю, сказати, що вона єдина, хто бачить його справжнього.

Але він боявся. Боявся, що це почуття спалить його зсередини і поставить Лукію в небезпеку.
Бо поруч десь там, у темряві, він відчував чужий погляд. Чужий запах. Альфа з іншої зграї все ж стежив.

І водночас він усвідомлював: якщо втратить її зараз, то сам стане тінню.