Розділ 7

Ранок у місті був тихим і прохолодним. Лукія поспішала до університету, намагаючись не думати про вчорашній вечір. Та прогулянка з Адріаном була надто особливою, щоб легко забути. Його слова досі звучали в ній, і навіть смак гарячого шоколаду нагадував про тепло його рук.

Вона повторювала собі: «Спокійно. Ти ще нічого не вирішила. Просто знайомство, просто розмова…» Але десь глибоко в душі вона знала: це вже далеко не «просто».

У холі університету шуміло, як завжди. Студенти розмовляли, сміялися, хтось поспіхом гортав конспекти перед парою. Лукія пірнула в цей натовп, сподіваючись розчинитися, але раптом відчула — на неї дивляться.

Вона обернулася й побачила його.

Незнайомець стояв біля книжкового кіоску, розглядаючи журнали, але його погляд був прикутий саме до неї. Високий, темне волосся, вбраний у темне пальто, яке виділяло його серед студентів. Його обличчя було надто різким для звичайної привабливості: холодна впевненість у лініях, хижий відтінок у посмішці. А очі… вони світилися ледь помітним бурштиновим відблиском.

У Лукії мороз пробіг по шкірі. Це було те саме відчуття, яке вона пам’ятала після зустрічі з вовком у лісі. Але тепер — ще тривожніше.

— Вибач, — він заговорив першим, голос низький, трохи глузливий. — Ти — Лукія, так?

Вона здригнулася.
— Звідки ви знаєте моє ім’я?
— Знаю більше, ніж здається, — він посміхнувся. — Не хвилюйся, я друг.

Його «друг» звучало занадто легко, щоб бути правдою.

— Мене звати Владислав, — додав він, роблячи крок ближче. — І, скажімо так, ми з тобою належимо до одного світу.

Серце Лукії шалено калатало. Вона згадала слова Адріана: «Є інші. І не всі вони прийдуть із добром».

— Я… не розумію, про що ви, — спробувала вдавати, що не знає нічого.
Владислав нахилився трохи ближче, його голос став майже шепотом:
— Ти все чудово розумієш. Сни, відчуття, голоси в голові. Ти думаєш, це випадковість? Ні. Це поклик. І він не належить лише Адріану.

Лукія відступила на крок, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Його слова обпікали. Як він знав? Як міг говорити про сни, які вона нікому не розповідала?

— Вибач, мені треба на пару, — кинула вона поспіхом і майже втекла в натовп.

Але навіть серед сотень голосів і кроків, вона відчувала його погляд на собі. Тяжкий, обпалюючий, володарський.

Ввечері, коли вона вийшла з корпусу, біля входу стояв Адріан. Спокійний, але його очі світилися тим золотим відтінком, який завжди змушував її серце прискорюватися.

— Ти його бачила, — сказав він одразу, без прелюдій.
— Кого? — Лукія намагалася грати невинність, але її голос зрадницьки тремтів.
— Іншого альфу. Владислава.

Вона заклякла. Він знав. Він відчув. І в його голосі прозвучав гнів, який він насилу стримував.

— Тримайся від нього подалі, — Адріан підійшов ближче. — Він небезпечний. Він не хоче тебе — він хоче влади. А ти для нього ключ.

Лукія не знала, що відповісти. Вона тільки дивилася на нього, відчуваючи, як за її спиною розгортається боротьба, про яку вона ще вчора й гадки не мала.

І тепер вибір, від якого залежала не лише її доля, а й майбутнє двох зграїв, ставав неминучим.

День був важкий. Лукія намагалася зосередитися на лекціях, та жодне слово викладача не затримувалося в її пам’яті. У голові звучали два голоси: спокійно-теплий, але владний голос Адріана й холодно-звабливий тембр Владислава. Її сни й справді почали оживати в реальності, і тепер вона не знала, як відрізнити одне від іншого.

Після пар вона затрималася в бібліотеці. Високі вікна пропускали сутінки, повітря пахло папером і пилом. Вона сиділа за столом, гортаючи книжку, коли відчула — він тут.

— Гарний вибір, — пролунало за спиною.

Владислав стояв поруч, нахилившись до полиць, ніби розглядав книги, але його погляд ковзнув саме по ній. Він виглядав надто розслаблено, занадто впевнено.

— Ти мене переслідуєш? — вирвалося в Лукії.
— Я б назвав це зацікавленістю, — його усмішка була тонкою. — Ти ж відчуваєш, що ми з тобою пов’язані?

Серце Лукії шалено калатало, і вона хотіла відповісти, але раптом відчинилися важкі двері. У залу увійшов Адріан.

Повітря наче згустилося. Два альфи в одній кімнаті — це було, як гроза, що тільки-но готова вдарити.

— Відійди від неї, Владислав, — голос Адріана був низьким, небезпечним.
— Чому ж? — Владислав навіть не поворухнувся. — Вона ж не твоя власність. Вона має право чути інші голоси, крім твого.

— Вона не іграшка для твоїх ігор, — різко відповів Адріан. — Ти прийшов за мною — так говори зі мною, а не з нею.

Лукія відчула, як їхні погляди схрестилися над її головою, наче два клинки. Вона сиділа між ними й не знала, що страшніше — їхня лють чи те, що обидва говорили правду, але кожен — свою.

— Ти слабшаєш, Адріане, — Владислав повільно обійшов стіл, наче хижак, який кружляє довкола здобичі. — Інакше не ховався б за дівчиною. Я бачу, як ти дивишся на неї. Вона для тебе — більше, ніж має бути. І це твоя слабкість.