Розділ 6

Другий день у Лукії почався звично. Вона прокинулася ще до дзвінка будильника — прокинулася від власних думок, які не давали спокою. Книжки, розклад пар, конспекти лежали на столі, але її погляд постійно ковзав до телефону. Вона мимоволі перевіряла месенджери, ніби там мало з’явитися повідомлення, яке переверне її ранок.

Андріан. Його обличчя стояло перед очима, його голос, низький і трохи хриплуватий, лунав у пам’яті, ніби вона досі була вчора поруч із ним. Вона не хотіла визнавати, що чекала на нього. Але серце, вперте й щире, зрадницьки билося швидше від однієї тільки думки: «А раптом він прийде?»

В університеті день почався як завжди: натовп студентів, дзвінкий гамір у коридорах, запах кави й морозного повітря, що ще трималося за вікнами. Лукія намагалася втекти у звичність — у конспект, у завдання викладача, у сміх одногрупниць. Але відчуття, що щось ось-ось станеться, переслідувало її.

І сталося.

Вона вийшла з аудиторії на перерві й завмерла. На лавці біля вікна, де зазвичай сиділи студенти, чекав він. Андріан. Простий светр темного кольору, джинси, легка куртка. Нічого показного — але він виділявся серед усіх, наче чужий світ увійшов у стіни цього університету. Його погляд був спокійним, але в ньому жевріла якась тиха рішучість. І головне — він дивився саме на неї.

Лукія відчула, як у грудях зійшлася буря. Її руки тремтіли, але вона змусила себе підійти.

— Ти… прийшов, — прошепотіла вона, не вірячи власним словам.

— Ти ж хотіла, щоб я був тут, — відповів він майже буденно, але в його голосі була та сама сила, яка змусила її серце вибухнути теплом.

— Я… не просила, — намагалася захиститися вона.

— Тобі й не треба було, — він легенько посміхнувся. — Я відчув.

Між ними зависла пауза. Коридор гомонів, повз проходили студенти, але для Лукії все це зникло. Було тільки його обличчя й його присутність, така несподівано потрібна.

— У тебе зараз пара? — запитав Андріан.

— Так… через десять хвилин.

— Тоді я зачекаю. Якщо дозволиш.

Вона ковтнула повітря, не знаючи, що відповісти. Усередині все кричало: «Залишайся!» А язик міг видати лише коротке:

— Добре.

І він залишився. Сидів у коридорі, чекав її після кожної пари, ні з ким не заговорював. Наче його світ зосередився тільки на ній. Лукія не пам’ятала, про що говорили викладачі того дня, як писала в конспекті. Вона знала одне: у коридорі чекає Андріан.

Коли заняття закінчилися, він підвівся й підійшов ближче.

— Можу провести тебе? — спитав він тихо.

— Можеш, — відповіла вона, і серце знову зірвалося з місця.

Вони йшли поруч вулицями вечірнього міста. І в цій простоті — крок за кроком, мовчання поруч, яке не тисне, а гріє, — народжувалося щось нове. Ніби справді їхні душі давно знали одна одну.

Місто після пар дихало шумом і вогнями. Вечірні проспекти світилися жовтими лампами, повітря було свіже, з відблиском ранньої осені. Лукія йшла поруч із Адріаном, і все здавалося дивним — надто звичайним, щоб умістити ті неймовірні зізнання, що щойно пролунали.

— То ти справді… — вона обережно підбирала слова, боячись навіть вимовити. — Вовк?
— Перевертень, — поправив він спокійно. — Але вовк — це теж я. Друга сутність. Тільки не монстр, як у фільмах.

Його голос звучав низько й рівно, без виклику, наче він не виправдовувався, а просто ділився правдою. Лукія спіймала себе на тому, що замість страху відчуває дивне полегшення. Все, що снилося ночами, все, що вона не могла пояснити, раптом отримало логіку.

— І коли… ти перетворюєшся? — несміливо.
— Повний місяць змушує нас усіх. Але альфи, сильніші, можуть контролювати це. Я теж.

Він кинув на неї короткий погляд і в його золотавих очах відбився світлофор.

— Значить… ти можеш змінитися прямо зараз?
Адріан посміхнувся, і ця посмішка була ледь гіркою:
— Так. Але не хочу, щоб ти злякалася.

Вона мовчала, і тільки її кроки видавали хвилювання.

Вони йшли бруківкою центральної вулиці, й раптом Адріан зупинився біля маленького кафе.
— Зачекай, — сказав він, зник усередині й повернувся з двома картонними стаканчиками.
— Гарячий шоколад? — здивувалася Лукія.
— Ти подумала про нього, коли ми проходили вітрину, — просто відповів він.

Вона застигла. Думала. Таки думала. Але вголос не казала.

— Ти читаєш думки? — в напівжарт запитала вона.
— Не всі, — він знизав плечима, — але іноді відчуваю сильні бажання. Особливо твої.

Її щоки спалахнули. Вона опустила очі, гріючи долоні об стаканчик.

За кілька кварталів вони натрапили на вуличного музиканта з гітарою. І раптом він заграв стару пісню, яку Лукія колись слухала вечорами, коли почувалася самотньою. Вона завмерла.
— Це випадковість?
Адріан легенько зітхнув.
— Я попросив його. Заплатив за три мелодії. І вгадав, яка твоя.

Вона глянула на нього — і вперше їй стало не страшно від його сили. Їй захотілося сміятися й плакати водночас.