Розділ 5

Лукія довго сиділа біля вікна, слухаючи, як дощ барабанить по підвіконню. Хмари накривали село сірим серпанком, і їй здавалося, що разом із ними в душу просочується тривога.

— Це маячня, — повторювала вона сама собі. — Просто втома, просто уява розігралася…

Вона намагалася говорити твердо, та голос звучав зрадливо тихо, наче боявся власних слів. Лукія не могла пояснити, чому, варто їй залишитися самій, як тіло опановував холод, а серце билося так, ніби за стіною стояло щось невидиме.

Вночі сни ставали ще жорстокішими. То їй ввижалися очі, темні й вовчі, що світилися крізь хащі лісу. То відчувала, як хтось дихає поряд, важко й гаряче, немов хижак, що от-от кинеться. Інколи вона прокидалася зі стуком серця, певна: щойно поруч стояв хтось інший. Але кімната була порожня, лише місяць розливався по стінах холодним світлом.

Вранці Лукія намагалася переконати себе, що все це — лише сон. Вона пила міцний чай, змушувала себе думати про звичайні справи, про навчання й книги. Та щоразу, коли на подвір’ї завивав вітер, у ній стискалося нутро, нагадуючи: це не просто втома.

— Ні, я не зійшла з глузду, — шепотіла дівчина, стискаючи кулаки. — Я маю все з’ясувати.

Проте, щойно це рішення ставало твердим, у душі піднімався інший голос: «Не копай глибше. Є речі, які краще не знати».

Вона хитала головою, закривала вуха, аби не чути того шепоту. Але кожна ніч, кожен сон підточував її впевненість. І дівчина розуміла: від істини вже не втекти.

Лукія довго сиділа нерухомо, обхопивши руками коліна. Її серце билося в такт нав’язливим словам, що крутилися в голові: «Це все не вигадка. Це правда». Але якщо правда — тоді де шукати пояснення? Хто здатен розплутати цей вузол?

Ім’я саме спливло в свідомості.
Адріан.

Він завжди з’являвся в її снах, як провідник. Не просто образ чи привид фантазії, а реальна присутність. Вона відчувала це шкірою, серцем, навіть запахом його, наче він був поруч у цій кімнаті.

— Якщо хтось і знає правду, то це він… — прошепотіла Лукія.

Вперше їй стало не досить чекати, доки сон сам затягне її в ту реальність. Вперше вона захотіла сама простягнути руку назустріч.

Але як? Як знайти його в цьому світі? Чи існує він тут, поза її сновидіннями? Чи, може, вона повинна навчитися викликати його думками, бажанням?

Лукія підняла погляд у темряву й відчула, як усередині визріває нове рішення. Вона не зупиниться, доки не знайде спосіб зв’язатися з ним. Бо тільки він міг підтвердити: усе, що вона бачила у снах, — справжнє.