Розділ 4

Нічне місто завжди здавалося Лукії безпечним. Яскраві вітрини магазинів, таксі на кожному розі, перехожі з кавою чи телефонами в руках — тут не могло статися нічого поганого.

Та цього вечора все було інакше.

Вона затрималася після пар: допомагала одногрупниці доробити проєкт. Коли вийшла з корпусу, вулиці вже спорожніли. Вітер ніс пожухле листя асфальтом, і ліхтарі кидали на тротуар тіні, схожі на довгі пальці.

Лукія прискорила крок. І тут помітила трьох чоловіків, що вийшли з провулку назустріч. Вони виглядали так, як виглядають ті, з ким не хочеться зустрічатися в темному місці: важкі куртки, недобрі усмішки, хижа повільність рухів.

— Красуня загубилася? — пролунало глузливо.

Лукія зупинилася, стискаючи ремінець сумки.
— Мені не потрібна допомога, — сказала рівно, хоча серце калатало в горлі.

Вони переглянулися, зробили кроки ближче. Один — високий, із бритою головою — простягнув руку до її плеча.
— А ми наполягаємо.

Вона рвучко відступила назад, але вони сміялися, замикаючи коло. Страх піднявся хвилею, вона відчула, як ноги стають ватяними.

І раптом щось змінилося в повітрі.
Густий, майже відчутний на дотик холод пройшов крізь вулицю. Здавалося, навіть ліхтарі моргнули, пригасли.

— Відчепіться від неї, — пролунало низько й владно.

З темряви вийшов він. Чоловік, якого Лукія бачила вже двічі. Адріан. Його постава була спокійна, але в очах — буря.

— Ще один герой, — хмикнув бритоголовий, відпускаючи глузливий сміх. — Ти хто такий?

Адріан не відповів. Він ступив уперед, і Лукія відчула — від нього йде сила, майже відчутна фізично. У його русі було щось хиже, небезпечне, і навіть ці троє, здавалось, на секунду вагалися.

— Я сказав: відчепіться, — повторив він, і голос його звучав, наче рик, що пробирав до кісток.

— А якщо ні? — огризнувся інший, витягуючи з кишені ніж.

Все відбулося за секунди. Лукія навіть не зрозуміла, що сталося. Вона лише побачила, як Адріан рухається — швидко, нечутно, немов тінь. Його рука зламала захват нападника, ніж дзенькнув об асфальт. Другий опинився притиснутим до стіни, третій відлетів назад із хрипом, наче від удару величезної сили.

Очі Адріана на мить зблиснули. Не людським світлом. Сріблом. Як місяць.

Лукія завмерла. Вона бачила — він не просто чоловік. Його сила була занадто дикою, занадто нелюдською.

Нападники не витримали. Зчепившись між собою, вони втекли в темряву, залишивши лише звук важких кроків.

На вулиці запанувала тиша. Лише вітер колихав сміття по асфальту.

Адріан обернувся до неї. Його груди здіймалися від швидкого дихання, але в очах вже не було гніву. Лише занепокоєння.
— Ти не поранена?

Вона похитала головою.
— Хто ти?.. — ледве прошепотіла.

Він зробив крок ближче, і вона відступила. Її серце билося так, що здавалось — ось-ось розірве груди.

— Той, хто ніколи не дозволить, щоб тобі завдали шкоди, — відповів він тихо.

Вона дивилася на нього, не знаючи, чи вірити. У ній боролися страх і щось інше… глибоке, солодке, небезпечне.

І Лукія зрозуміла: ця ніч змінила все. Бо вона бачила в його очах не лише людину.

Лукія сиділа на лавці в міському парку, обхопивши руками гарячий стаканчик з чаєм, що купила на розі. Її пальці досі тремтіли, хоча від нападу минуло кілька годин. Перед очима все знову і знову поставала сцена: чоловіки, ніж, темний провулок… і він.

Адріан.

Вона не знала, чому погодилася піти з ним сюди. Він просто сказав: «Тобі треба заспокоїтися», — і вона, як під гіпнозом, кивнула. Наче нею керувала не воля, а невидима сила.

Тепер він сидів поруч, трохи відсторонено, мовчки. Його профіль виглядав різким у світлі ліхтаря: високі вилиці, міцна лінія щелепи, погляд, спрямований десь у далечінь. У ньому було щось… небезпечне. І водночас — рідне.

Вона першою порушила тишу:
— Це не нормально. Те, що ти зробив… Людина так не може.

Він перевів погляд на неї. Його очі сяяли — не так, як у всіх. У темряві в них бриніли сріблясті відблиски, і від цього по спині Лукії пробіг холодок.

— Ти права, — відповів він спокійно. — Я не такий, як усі.

Їй перехопило подих.
— Хто ти?

Він довго мовчав, ніби зважував, скільки може дозволити сказати. Потім нахилився трохи ближче, і його голос став нижчим, глибшим:
— Я не людина в тому сенсі, як ти розумієш.

— Тоді хто?.. — вона дивилася йому в очі, і в її голосі змішалися страх і відчайдушна цікавість.

Він ледь усміхнувся, але ця усмішка була сумна.
— Я той, кого твої предки називали б вовком. Не тим, що живе в лісі, — іншим. Сильнішим. Ти бачила мене тієї ночі.

Її серце завмерло. Вона вдихнула різко.
— Це був ти…

Адріан кивнув.
— Я був поранений, і ти врятувала мене. Ти не знала, кому простягаєш руку.