Розділ 3

Останні дні Лукія жила ніби на межі двох світів.
З одного боку — лекції, конспекти, буденні справи, подруги й сміх у коридорах університету. З іншого — постійне відчуття, що хтось дивиться їй у спину.

Спочатку вона думала, що це просто уява. Після тієї дивної зустрічі в кав’ярні їй часто згадувалися бурштинові очі незнайомця. Та згодом неспокій почав проростати в реальність.

Вечорами, коли вона йшла додому, їй здавалося, що за нею лунають кроки. Вона озиралася — порожньо. Тінь зникає за рогом, шелестить вітер у кронах, і серце б’ється швидше.

— Ти просто накручуєш себе, — повторювала вона собі, притискаючи сумку до грудей. Але щоночі це почуття ставало сильнішим.

Одного разу, коли вона поверталася з занять пізніше звичайного, темний провулок, яким вона скорочувала шлях, видався їй особливо гнітючим. Ліхтар над входом блимав, відкидаючи ламкі тіні на стару цеглу.

Вона прискорила кроки. І тут почула — позаду хруснула гілка.
Серце зупинилося. Вона озирнулася — нікого. Але кроки почулися знову. Чужі, важкі.

— Хто тут? — голос зрадницьки затремтів.

Ніхто не відповів.
І все ж у темряві рухалася тінь. Вона була занадто велика, щоб бути просто котом чи собакою.

Лукія різко рвонула вперед, майже побігла, пальці судомно стискаючи ремінець сумки. Їй здавалося, що ось-ось хтось схопить її за плече.

Але раптом темрява наче розсіклася.
Перед нею на вулиці, всього за кілька метрів, у світлі ліхтаря стояв він. Чоловік із кав’ярні. Чорний силует, впевнена постава, і в очах — блиск, який вона впізнала б будь-де.

— Все добре? — його голос був спокійний, але у ньому звучала така сила, що тривога відступила на крок.

Лукія зупинилася, ледве переводячи подих.
— Я… мені здалося… — вона озирнулася. Провулок був порожнім. Жодної тіні, жодного шурхоту.

Він підійшов ближче, і відстань між ними скоротилася до небезпечної. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на очах. І в ту мить їй здалося, що вона в безпеці.

— У місті буває небезпечно, — сказав він тихо. — Тобі слід бути обережнішою.

— Ви… ви мене переслідували? — вирвалося в неї, хоч вона й сама не знала, звідки сміливість.

Він усміхнувся ледь помітно, куточком вуст. Усмішка була така, від якої холонуло й тепліло водночас.
— Якщо й так, то лише для того, щоб захищати.

Її серце шалено калатало. Хтось інший сказав би — дивний незнайомець, небезпечний, треба триматися подалі. Але в ньому було щось таке, що ламало всі логічні бар’єри.

Він нахилився трохи ближче, так, що його подих ледь торкнувся її щоки.
— Не бійся мене, Лукіє.

Вона здригнулася. Він знає її ім’я. Але ж вона ніколи не називала його.

Коли вона знову зібралася запитати, він уже відійшов у темряву. Тінь ковтнула його, ніби й не було.

Лукія стояла під ліхтарем, стискаючи пальці в кулак. Її охоплювали страх і дивне тепло водночас.
Бо десь у глибині душі вона знала: він — не просто випадковий незнайомець.

У цей самий час Адріан, заглиблений у ніч, дозволив собі на мить закрити очі. Він чув її серцебиття, її страх, її крихку довіру.
Він не мав права бути так близько. Але інстинкт волав інакше: берегти.
Бо вона — його істинна пара. І віднині жодна небезпека не зможе торкнутися її, доки він живий.