Розділ 2

Вечір виповзав на місто м’якими вогнями. Ліхтарі засвітилися, і вулиці виглядали так, ніби хтось обсипав їх жменьками розтопленого золота.

Лукія поверталася з бібліотеки, де засиділася з рефератом. У руках — книги й зошити, у голові — хаос із дат, імен та ще… тієї ночі. Образ срібного вовка не полишав її ні на мить.

Вона зайшла у невелику кав’ярню біля свого дому, щоби взяти гарячий шоколад на виніс. Усередині було людно, аромат кави змішувався з теплим сміхом відвідувачів. І саме там вона його побачила.

Він сидів біля вікна. Чорна сорочка, темні джинси, розслаблена постава, але в очах — щось, що змушувало серце завмирати. Погляд — глибокий, бурштиновий.
Лукія відчула, як ноги стають ватяними.
Ті самі очі.

Вона на секунду затримала подих, майже впустила книги. «Ні, неможливо… Це просто збіг», — намагалася переконати себе. Але світ навколо наче зник — залишився лише він.

Чоловік підняв погляд. І подивився прямо на неї.

Тиша. Хоча довкола хтось сміявся, говорив, стукотів чашками — для Лукії світ зупинився. Їй здалося, що цей незнайомець бачить її наскрізь.

Вона відвернулася різко, зробила крок уперед, щоб замовити напій, та серце калатало так, що кожне слово давалося важко.

— Гарячий шоколад, будь ласка, — голос її зрадницьки тремтів.

Коли вона чекала замовлення, відчувала на собі його погляд. Це було так виразно, ніби чиясь тепла долоня торкалася її спини. Лукія не витримала — озирнулася. Він і справді дивився. Спокійно, пильно, так, наче знав її давно.

Вона отримала стаканчик і майже вибігла з кав’ярні. Повітря назовні видалося холодним і різким після того погляду.

Та не встигла вона зробити й кількох кроків, як позаду почулися впевнені кроки.
— Ви впустили, — сказав глибокий голос.

Вона озирнулася. І побачила його зовсім близько. У руках він тримав її зошит, який вона справді випадково випустила.

— Дякую… — прошепотіла, зустрічаючись із його очима.

Він простягнув їй зошит. Її пальці ковзнули по його долоні — і цього було достатньо, щоб тіло пройняв струм.

— Будьте уважні, — сказав він майже тихо, але в його голосі звучала сила. — Нічого не буває випадковим.

Вона хотіла щось відповісти, та він уже розвернувся й пішов у темряву вечірньої вулиці.
Лукія стояла, стискаючи зошит, і серце билося, мов у клітці.

«Хто ти?» — подумала вона.
І в душі зародився страх. Бо частина її вже знала відповідь.

У цей самий час, за кілька кварталів, Адріан ішов упевненою ходою, і в його серці вирувало полум’я. Він відчув її ще тоді, в лісі. Вона — його. Його істинна пара. Та чи готова вона до правди?