Розділ 1

Ранок зустрів Лукію дзвоном трамваїв і запахом кави з кав’ярні на першому поверсі її будинку. Сонце лилося крізь тонкі фіранки, наче навмисно намагаючись вигнати залишки нічних видінь.

Вона лежала нерухомо, вдивляючись у стелю, і намагалася переконати себе: це був сон.
Але на долонях і досі залишилися сліди. Тканина, якою вона перев’язувала рану, тепер лежала в корзині, просочена справжньою кров’ю.

«Це було насправді», — пролунав шепіт у голові.

Вона перевернулася на бік і накрила голову ковдрою, але від спогаду не втекти. Перед очима стояли ті бурштинові очі, у яких ховалася сила і біль. Дикий звір… і водночас не зовсім звір.

Лукія не раз бачила вовків у зоопарку чи на картинках, але вчорашній — він був інакший. Його постава, його погляд — ніби дивився не звір, а людина. І цей момент довіри… коли він дозволив їй доторкнутися, врятувати.

Вона зітхнула і нарешті піднялася з ліжка.
Звичні ранкові клопоти допомагали триматися за реальність: чайник закипів, хліб підсмажився в тостері. Усе це було таким нормальним, що хотілося сміятися від розриву між буденністю і тим, що трапилося під місячним сяйвом.

Але… серце відмовлялося забути.

— Ти ж бачила, — сказала сама собі тихо, наливаючи чай у чашку. — Це був справжній вовк. І справжня рана.

Її пальці знову здригнулися. Вона ж могла загинути! Один рух — і він розірвав би її. Чому ж він цього не зробив?

Відповідь не приходила. Університетське містечко жило своїм шумним життям. Студенти поспішали на пари, сміялися, сперечалися, ховалися з кавою в руках. Лукія намагалася виглядати так само звичайно, як усі. Але кожен сміх, кожне слово здавалися їй далекими.

Її подруга Дарина відразу помітила дивне.
— Ти сьогодні якась… ніби тобі всю ніч снились кошмари. Що сталося?

Лукія стиснула пальці на ручці зошита. Їй так хотілося розповісти, але… хто повірить? Що вона вночі перев’язувала рану вовку, який дивився на неї людським поглядом?

— Просто не виспалася, — усміхнулася вона натягнуто.

Дарина скривила губи, але більше не розпитувала.

А Лукія сиділа на лекції, слухала слова викладача про історію культури, і думки її летіли зовсім в інший бік. У темний ліс. До срібної шерсті й тепла гарячої крові.

Десь глибоко в душі вона відчувала: це був лише початок.
Щось велике й небезпечне вже крокувало за нею.