Пролог

Ніч була така тиха, що навіть подих вітру здавався чужим. Повний місяць висів над містом, немов срібна печатка небес, розливаючи холодне сяйво по дахах, деревах і вузьких стежках за містом. Лукія йшла тією стежкою, тримаючи в руках маленьку сумочку — поверталася від подруги, яка жила на околиці.

Її пальці мерзли від нічної прохолоди, але серце билося рівно — вона любила ці нічні прогулянки. У них було щось чарівне: наче сама темрява обіймала й водночас відкривала таємниці.

Та цього разу щось було інакше.
У тиші лунав віддалений звук — важке, уривчасте дихання. Лукія зупинилася, прислухалася. Кров у жилах похолола: в темряві, серед дерев, блиснули очі.

Вона застигла. Не могла рухнутись, не могла вдихнути.
— Пес? — прошепотіла несміливо.

Тінь вийшла ближче. Не пес. Вовк. Великий, сріблястий, наче створений із самого місяця. Його шерсть світилася в нічному сяйві, а на боці темніла кров.

Лукія мала б утекти. Вона знала — так велить інстинкт, так велить здоровий глузд. Але щось інше піднялося в ній — дивне, тихе відчуття, що цей хижак не ворог. Його очі, темно-бурштинові, були не лише дикими — у них ховалася біль і… прохання.

Вона зробила крок.
Вовк стиснув зуби, але не рикнув. Він похитнувся і впав на коліна, наче сили покинули його.

— Боже… — Лукія впустила сумочку, кинулася до нього.
Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася його шерсті. Тепло, гаряче й липке від крові. Рана була глибокою, свіжа.

— Тримайся, — вона сама дивувалася, що говорить, ніби він розуміє. — Я не залишу тебе.

У темряві щось ворухнулося. Лукія підняла голову — здалося, що в лісі майнули інші тіні, чути було відлуння кроків. Їй стало страшно, але ще більше — за цього звіра.

Вона витягла зі своєї сумки чисту серветку й почала притискати до рани, зупиняючи кров. Її серце билося так швидко, що здавалося — воно от-от вирветься з грудей.
Вовк дивився на неї, не моргаючи. І в його погляді було щось людське.

— Дурна я, — прошепотіла Лукія. — Рятую того, хто може мене з’їсти…

Та він не нападав. Лише дихав важко, довіряючи їй свою слабкість.

Місяць сяяв ще яскравіше, і Лукія не знала, що саме в цю мить її життя розділилося на «до» і «після». Бо цей вовк був не просто звіром. І ці очі, сповнені сили й болю, вона ще зустріне… в обличчі людини.

Але про це вона дізнається пізніше.
Тієї ночі вона лише тремтіла, тримаючи чужу долю в своїх руках.