Срібна лампадка

Я завжди любив ліхтарики. Напевно це почуття зародилося, ще коли я був у мами в животику, а вона біля різдвяних гірлянд в'язала мені шкарпетки. Навіть тепер, із-поміж усіх принесених батьками іграшок, увесь час я бавився тільки маленькими різнобарвними лампадками на батарейках. Як добре, подумав, я так люблю ліхтарики, що мені ніколи не набридне з ними гратися. Бо якби любив менше, то напевно засумував би за всіма друзями, що залишилися в рідному місті, за дитсадком і навіть за батьками, яким тепер не дозволяли навідувати мене щодня. 

А якось почув, як пліткують про маму з татом дві медсестри. Всі думають, що я маленький і нічого не розумію. Але хіба не видно, що нашу сім'ю тут не люблять? Ми переїхали сюди тільки через добру славу про місцевих лікарів, але судячи із сумного маминого обличчя, навіть вони мало чим стають у пригоді. Добре, хоч на лікарняне подвір'я можна виходити. Там багато гарних дерев, а коли сутеніє, вмикають тепле вуличне світло, що гріє незгірше від сонячного. 

Ще одна таємниця для мене – загадкове бамкання у місті у певні дні. Я вже вмію рахувати і знаю, що бамкає один раз на сім днів. Цього дня у коридорах зазвичай тихо, бо всі – навіть деякі хворі – йдуть послухати той звук у місто. Мама розповідала, що то бамкає церковний дзвін і люди йдуть до нього молитися. 

У нашому рідному місті не було церковних дзвонів і дорослих людей, що раз на тиждень вдягаються у все найновіше і, як на перший дзвоник, ідуть у яскраві будинки з надутими дахами. Тато, було, обмовився, що нас недолюблюють саме тому, що ми не ходимо до церкви в неділю.

– Місцеві думають, що ми не віримо в Бога, – пояснив татусь мені під час недільного візиту, коли відійшла медсестра.

– Але ж тату, ти сам навчив мене молитви. І ти віриш у Бога, – ніяк не міг зрозуміти я. 

– Так, сину, але тут усі вважають, що Бог живе тільки в церкві, і до нього треба приходити тільки у певний час. 

– Неправда, тату, неправда! Він є усюди – так у книжці писало, – застрибав я на ліжку.

– От бачиш, ти у мене такий малий, а такий розумний, – сміявся тато і частував мене апельсинами. – Що тобі принести наступного разу?

– Принеси мені гірлянду! Почепимо її на оту палку біля ліжка. 

Одного разу ввечері, коли мене від'єднали від крапельниці, я підійшов до вікна востаннє перед сном порахувати лікарняні ліхтарі. Вони були старі, тому їх ставало все менше. Але цього разу я нарахував аж на шість ліхтариків більше, ніж у перший мій вечір тут. Придивившись пильніше, зрозумів, що деякі з них блимають і наче плавають у лікарняному садку. Постановивши собі спіймати один, щоб повішати біля ліжка замість гірлянди до татового візиту, я прокрався повз медсестру, що бачила сьомий сон на канапі для відвідувачів, і вибіг у садок через аварійний вихід. 

Мерехтливі вогники стрибали на дитячому майданчику, наче блакитні іскорки, але коли я підкрався ближче, виявилося, що то справжні діти: хлопчики й дівчатка у білих сорочечках каталися на качелях, з'їжджали зі сміхом із гірки. У кожного з них була маленька лампадка, що не гасла навіть коли переверталася догори дригом. 

Спочатку я дещо злякано спостерігав за іграми, але ж зі мною так давно ніхто не грався! Тому я хоробро виступив із тіні дерев і якомога приязніше запитав у всіх відразу:

– Можна з вами погратися? Будь ласка!

Діти завмерли. Кілька разів пугукнула сова десь над нами. Нарешті один білявий, як і я, хлопчик ступив крок назустріч:

– Можна, але тільки якщо нікому про нас не розкажеш, - і подивився запитально на мене. 

Ех, так хотілося розповісти таткові про цю пригоду, але ще більше хотілося завести нових друзів у чужому краї. 

– Згода! – мовив я і гурт дітей оточив мене, розглядаючи з цікавістю і сміхом.

Відтоді майже щоночі я вислизав із спекотної  палати в садок, де на мене вже чекали нові друзі. Вони знали безліз ігор і щоразу вигадували щось нове. Чи то через місячне світло, чи то через блакитні ліхтарики, зачеплені на мотузку на їхні шиї, ці дітки завжди, здавалося, мали сумний вираз обличчя. Зате вони дуже добре ладнали з пташками і навіть вміли повторювати їхній спів. Я теж намагався навчитися, але не зміг.

Майже на ранок, стомлений і щасливий, я повертався у кімнату і спав до обіду, а то й довше, поки не приходили мама чи тато.

– А де ви взяли такі сорочки? Вам мама пошила? – якось поцікавився у білявого хлопчика. 

– У нас немає мами, – відповів той, і на хвилину обличчя усіх інших посумнішали. А сорочки нам дає Дядько Ліс, він отам з нами живе, – вказав хлопчик на лісок за парканом лікарні. 

Цікаво, чи є у них там ліхтарі біля хати – подумав – якщо кожен має власний. Вони теж блакитні?

– А можете і мені таку лампадку подарувати? – запитав однієї дощової ночі я в маленької чорнявої дівчинки, спостерігаючи захопливо, як вона грається маленьким круглим світилом, наче м'ячиком, - у вас їх, напевно, багато.

– Звісно, що ні, – обурилася вона, – вони тільки для потерчат! Ти своє маєш отут, – ткнула пальчиком мені в груди і втекла перш ніж я встиг запитати щось іще.

Того дня мама прийшла із торбою книжок.

– Синочку, скажи мені, як ти почуваєшся? Тітка медсестра сказала, що ти дуже втомлюєшся останнім часом, хоча з кімнати майже не виходиш. У що ти граєшся, мій маленький?