Сирість лісу та відкинута

Ранок в Ельданвілі завжди починався з туману, який ліг на крони стародавніх дубів, наче важка сива ковдра. Для більшості жителів поселення цей туман був захистом від зовнішнього світу, але для Еліани він слугував нагадуванням про її власну ізоляцію.

Вона йшла вузькою стежкою, притискаючи до грудей плетений кошик із корінням дикої валеріани та стеблами срібного сну. Взуття промокло від холодної роси, а кінчики її вух — злегка заокруглені, на відміну від довгих і гострих вух чистокровних ельфів — пекли від сорому.

Попереду з'явилася група молодих ельфів у розкішних шовкових туніках. Це були діти місцевої аристократії.

— Дивіться, людське поріддя знову блукає нашими стежками, — голосно мовив один із них, Лісандр, навмисно переступаючи шлях дівчині. — Еліано, ти знову збираєш свій бур'ян? Не думай, що твої настоянки зроблять тебе рівною нам.

— Я просто роблю свою роботу, Лісандре, — тихо відповіла Еліана, не піднімаючи очей. Вона навчилася не відповідати на провокації. Будь-яка вихідка з її боку могла закінчитися вигнанням за межі магічного бар'єра лісу, де виживати було ще важче.

— Роботу? — усміхнувся ельф. — Ти живеш тут лише з милості нашої Ради. Твоя мати ганебно зв'язалася з смертним торговцем, і тепер ти — пляма на нашій чистій крові.

Дівчина зтиснула пальці на ручці кошика так, що побіліли суглоби, але мовчки обійшла його. Позаду пролунав зневажливий сміх.

Еліана прискорила крок, прямуючи до своєї самотньої хатини на крайці лісу. Тут, де ліс межував із високими скелями, чистокровні з'являлися рідко. Тут вона була в безпеці.