Глава 22 Схованка.

Алек

Я поїхав у Барселону, у будиночок свій на морі.
Як би мені не хотілось покидати Україну і таку рідну Аріну, я мусив стримати обіцянку, дану їй.
Аріна знала, що я слабкий. І я, хоча визнавати цього зовсім не хотів, теж це знав.

Я зовсім не нормально ходив, я ледь переставляв ногами. А про біг, бійки чи стрільбу мови взагалі не було.
Мушу визнати, таки добре мене Норман підстрелив. Та він мало мене не вбив. Якщо бути точними, то вбив, але всього на три хвилини, адже клінічна смерть була у мене.
Але, на щастя, я повернувся.
Я повернувся і готовий був ставати тим, ким був раніше. Я готовий був відновлюватися, вдосконалюватись і вчитись всьому заново.
Я знав, мені потрібно буде дуже багато часу, але я готовий був.
І цього разу я не буду робити поспішних висновків, вчинків та дурниць. Цього разу я зроблю все, як потрібно.
Ця розлука з Аріною буде зовсім іншою. Адже цього разу вона вірила у мене, кохала та допомагала, чим могла.
Цього разу я був вже не безсердечним недоумком та егоїстом. Цього разу я робив це заради неї, заради моєї королеви. І я знав, я стану ще кращим ніж був.
Я сидів у літаку і задумався, як хто підійшов до мене і запропонував випити.
Я усміхнувся.
-Ти ж знаєш, що тобі буде важко, так? – запитав у мене Віталій.
-Звісно знаю. Так важко, як ніколи. -відповів я.
Віталій подивився на мене, усміхнувся і в мить став серйозним.
-Я завжди поруч, знай це. – сказав він.
Я усміхнувся.
-Дякую. – сказав я. -Ти справжній друг.
Віталій усміхнувся і дав мені коробку.
-Що це? – запитав я.
-Новий телефон, GPS у якому зашифрований. Тобі варто бути дуже обережним. -сказав він.
Я усміхнувся і відкрив коробку.
Там був телефон останньої моделі.
-Чорт, а простішого нічого не було? – запитав я.
Віталій розсміявся.
Він взяв мій старий телефон і розламав його на дві частини.
-Чорт! А як же всі номери??? Фото і відео? – запитав я злісно.
Віталій закотив очі.
-Ти як баба. -сказав він.
Тепер я закотив очі.
Він віддав мені маленьку флешку і сказав:
-Тут все.
Я вдячно поглянув на нього.

Я швидко включив новий телефон і відразу зайшов у чат, я забив туди номер Аріни, котрий знав на пам’ять і написав своїй дівчинці.
«Ангеле, мене змусили освоїти новий гаджет і новий телефон.»
Аріна надіслала смайлики.
«І що як тобі телефон?» запитала вона.
Я надіслав смайли.
«Мені якось байдуже, основне, щоб я тебе міг бачити, чути й бути на зв’язку.» написав я.
«Я вже сумую.» написала Аріна.
«І я. Кохаю тебе.» написав я.
Аріна відповіла:
«І я тебе кохаю.»
Я відклав телефон і вирішив подрімати.
Але як тільки я заплющив очі, мені здалось, не пройшло і хвилини, як мене розбудили і я вже мусив виходити з літака.

Ми швидко вийшли, сіли у джипи з тонованими вікнами та поїхали швидко до нашого дому.
Я вийшов з авто і швидко зайшов до будинку.
-Привіт, синку. – зустрів мене батько.
-Привіт, тату. -сказав я.
Він обійняв мене.
-Аріна правильно зробила, що відправила тебе сюди, Влад небезпечний і я все зроблю для того, щоб він тебе не знайшов. – сказав тато.
Я усміхнувся.
-Я не боюсь його. -сказав я.
-Так, але він сильний, а ти мусиш прийти у форму. – сказав він.
-Твоя правда. -відповів я.
-І я тобі у цьому допоможу. – сказав батько.
Я здивовано глянув на нього.
З-за кута вийшов чоловік, схожий на бодибілдер, я поглянув на нього й усміхнувся.
-Знайомся, синку, це Антоніо, він найкращий реабілітолог у всій Іспанії. Він буде тобі допомагати. – сказав тато.
Я усміхнувся.

-Алек. -сказав я.
-Радий знайомству, я буду слідкувати, щоб ти був у порядку. – сказав Антоніо англійською з акцентом.
Я усміхнувся.
-Я буду робити все зо у моїх силах і ні, щоб швидше відновитися. — відповів йому я.
Він усміхнувся і пішов десь вглиб кімнати.
-З тобою тут буде ще одна людина. – сказав батько з посмішкою.
Я знову здивовано глянув на нього.
І тут, з телефоном біля вуха, вийшов до мене той, кого я аж ніяк не очікував побачити.
-Ну, що, брате, радий мене бачити?- запитав він мене.
Я від здивування мало не впав.
-Генрі? Що ти тут робиш? – запитав я.
Генрі кинув телефон, прямо на землю і він розлетівся на куски.
-Чорт з ним, я хочу тебе обійняти. – сказав він і підійшов до мене.

Генрі притиснув мене до себе і поплескав по спині.
Я прошипів від болю. Адже він був чоловіком не маленьким і обійми його, ведмежі, були також досить сильні.
-Фак, сорі, я забув, що ти щойно з лікарні. – сказав він і відпустив мене. -Нічого, ми з тебе людину зробимо!
Сказав він і посміхався на всі тридцять два.
Я лише закотив очі.

Батько з Генрі розсміялись і я разом з ними.
Вони взяли мене попід руки, хоча я і міг сам прекрасно йти, і ми пішли разом до столової, де вже на нас чекали різні страви та напої.
І я знав, ці тижні, чи місяців, будуть важкі без Аріни, але вони підуть мені на користь. Я матиму змогу побути з друзями й вони допоможуть мені відновити свої сили.
Тож вже наступного дня я прокинувся від того, що у мою кімнату, у прямому сенсі, увірвалися три молоді чоловіки.
Вони почали гучно кричати трьома мовами «Добрий ранок» і розбудили мене.
-Що ви тут робите, чорт би вас забрав? -запитав я не то українською, не то англійською.
- Вставай і співай! Вже шоста ранку, пора тренуватися! -кричав голосно Генрі.
-Пішов в жопу. – сказав я і накрився ковдрою.
Він лише усміхнувся.
-Алек, тобі треба навчитись розпорядку. -сказав Антоніо з акцентом, а потім щось говорив іспанською. Скоріше всього матюкався.
-Завтра. -сказав я і відвернувся від них.
Кілька хвилин тиші мене насторожили.
А потім я відчув, як хтось зняв з мене ковдру і потягнув за ноги.
-Ей!!! Я ще слабкий! -кричав я і був вже на підлозі.
-Ти не слабкий, ти лінивий! – говорив Віталій і кидав у мене одяг.
-Та пішов ти. -сказав я і взяв ковдру та знову ліг на ліжко.
-Ооо, це так. Бачила б тебе зараз Аріна. Нитік.- сказав Віталій українською. -Може їй краще було з тим тюхтієм? А то ти зараз мало від нього відрізняєшся.
Він прекрасно знав, що провокує мене. І що я терпіти не можу, коли мене з кимось порівнюють.

Я розізлився, встав різко, скинув ковдру, підійшов повільно до Віталія і взяв його за спортивну кофту.
Віталій був чуть нижчий мене і я мало його не підійняв.
-Я не той виродок. – сказав я злісно.
-Докажи. – сказав він і подивився на мене впевнено.
Я усміхнувся і знав, що це виклик.
А я виклики люблю.
Я усміхнувся і пішов до ванної.
Вже звідти я почув, як Антоніо запитав у Віталія, як йому вдалось мене змусити встати. Той промовчав, а Генрі усміхнувся.
Генрі прекрасно розумію українську, хоча і говорив нею не дуже добре. Він більше англійською спілкувався.
Я швидко вмився, одягнувся та вийшов до них.
-Я готовий. -сказав я.
Вони усміхнулись і дали мені два безпровідні навушники.
Я вставив їх у вуха і почув, що там звучить улюблена моя музика. Я усміхнувся і ми пішли з ними на пляж.
Ми вийшли на пляж і вже сонце піднялось над морем. Дивовижне було видовище.
Хлопці почали повільно бігти і я йшов поруч з ними.
Мені було надзвичайно важко бігати, тому перші тижні я просто ходив по пляжу, насолоджувався морським повітрям, слухав музику та просто відчував повну гармонію сам з собою.
Після «пробіжки» ми зазвичай йшли у зал і там Антоніо робив мені масаж кінцівок, особливо ніг, адже вони найдовше були нерухомі.

Масаж тривав півтори години, а потім Віталій допомагав мені бити легко грушу та займатись на тренажерах. Звісно, перші мої тренування були дуже важкі, дуже повільні та взагалі не схожі на ті, які я робив раніше.
Але я старався. Віталій був дуже терплячим і я був йому вдячним.
Потім ми йшли обідати, а після обіду Генрі допомагав мені вчитись заново тримати зброю та стріляти з неї.
Генрі дуже добре стріляв та вмів це робити не гірше за мене, колишнього.
От і він мене вчив знову.

Звісно перші мої постріли були далеко мимо від цілі, я злився, кричав та хотів вбити себе. А Генрі лише підтримував мене і казав, що ходити вчаться діти також не за один день.
Вони всі мене неймовірно підтримували, адже я бачив, що я слабкий і мені це грало не на руку. Я дуже злився на своє тіло, сам на себе та на те, що не можу протистояти належно Кінгу.
Я злився на себе.

Але лише я один це робив. Всі решта були настільки позитивними та так мене підтримували, що я не мав змоги довго злитись.
Хлопці, Адам, тато, Алісія, були поруч постійно. Вони розмовляли зі мною, розважали, тренували й вірили у мене. І я був їм дуже вдячним.
І також, далеко, за тисячі кілометрів, була та, котра усміхалась мені щовечора з екрана телефону. Котра говорила, що кохає, що сумує і що вірить у мене.
А це було основне.

Я змінився. Я мав все, що потрібно. Я був зовсім іншою людиною, ніж майже п’ять років тому. Я був тим, кого боялись і кого ненавиділи. І я ненавидів всіх.
А зараз я наче полюбив цей світ. Мені наче відкрилось ще одне дихання і я хотів жити.
Вперше за стільки років я хотів жити. Мені хотілось радіти, мені хотілось посміхатись і мені хотілось довести всім, що я зможу викараскатись і стати ще сильнішим.
Я з дня на день ставав все кращим і кращим. Я ставав сильнішим фізично, морально та вивчав нові техніки не лише бою, але й бізнесу.

Адже це була моя робота і я хотів її робити. На щастя, головний мій союзник був поруч і він вводив мене у курс справ дуже швидко.
Мафія також мене підтримала, вони мене оберігали, захищали та життя готові свої були віддати за мене.
І я був вдячний всім. Я був дуже вдячний.

Також мої люди дуже хорошу систему захисту придумали. Лише я, члени нашої сім’ї й друзі мої могли зайти у мій дім, а якщо хтось наближався до нашого будинку ближче ніж на сто метрів ми вже це бачили на камерах і могли вживати заходів.
Звісно Влад не втрачав час і діяв.
Він підсилав людей, він направляв на нас багато снайперів та намагався знайти мене через багатьох людей.

Але мої люди завжди були на один крок попереду нього, адже у мене була непереможна перевага.
Його сестра, Аріна, говорила мені про всі його плани. Я був їй неймовірно вдячний.
Я знав, цим вона зраджує свого брата, але вона хотіла мене захистити й робила це дуже добре.

Аріна показувала мені свою вірність щодня і я їй був дуже вірним, я не дивився навіть у сторону інших дівчат, адже така, як вона одна і мені більше нікого не було потрібно.
Я писав їй повідомлення у перервах між тренуваннями, дзвонив їй і бачив її красиві, блакитні очі, котрі рятували мене щодня на протязі більше ніж чотирьох років.
І тоді коли я був у комі, я бачив її, я відчував і знав, що вона чекає на мене. Це допомагало мені жити. І досі це допомагає прокидатись зранку, о шостій, або раніше. Допомагало бігати, ставати сильнішим та ставати тим, ким я був раніше.

Я відновлювався дуже швидко і цьому я завдячую всім, хто був поруч зі мною.
-Сумуєш за нею? -запитала у мене одного вечора Алісія.
Коли ми разом сиділи у вітальні і я тримав у руках телефон, чекаючи, коли Аріна напише повідомлення.
-Дуже. – відповів я, чесно.
Алісія усміхнулась.
-Інколи це дуже корисно, сумувати. Це робить стосунки набагато міцнішими, наче діамант. – сказала вона.
Я усміхнувся.

-У нас багато випробувань вже було. – сказав я. -І це одне з них.
-Одне з найважчих, розлука. – сказала вона.
-Так, я боюсь, що вона розчарується у мені. Що я не буду таким, як був раніше. -сказав я сумно.
Алісія взяла мене за руку й усміхнулась.
-Ти ніколи не будеш таким, як був раніше. – сказала вона.
Я поглянув у її світлі очі й вона продовжила:
-Ти зараз набагато сильніший, ніж був до того.
-Чому? Я не можу бігати нормально, я не можу битись, я попадаю у мішень лише з п’ятого разу. – сказав я злісно і стиснув кулаки .
Алісія усміхнулась.
-Ти не зрозумів. – сказала вона. -Зараз ти маєш кохання у серці, віру у душі та підтримку рідних і близьких. Цим ти сильний.
Я поглянув на неї й зрозумів, вона права.

Тіло – це лише оболонка. І ця оболонка зможе стати сильнішою, а от серце, душу, вірність та кохання я мав зараз. Раніше я не мав цього, а зараз я був надзвичайно багатий цим всім.

І я знав, це дасть мені сили, це дасть мені наснагу, бажання та це допоможе мені стати набагато сильнішим, ніж я вже був.
Я поглянув на сестру, обійняв її й сказав:
-Дякую, маленька, що ти поруч. Я дуже це ціную.
Алісія усміхнулась.
-Ти не уявляєш, яка я рада, що з тобою все добре. Ти наш оберіг і коли ти повернувся, ми знову почали нормально жити, а не існувати. Алек, ти наш захисник. Ми любимо тебе. – сказала вона.
-І я вас. – сказав я.
-Що чесно? І навіть мене? -запитав голос з-заду.
Я обернувся і побачив Адама.
-Звісно, ви найдорожчі у моєму житті. -сказав я.

Адам підійшов, сів біля мене й обійняв мене.
-Брате, ти сильний і ми завжди будемо поруч. -сказав він.
Я обійняв їх двома руками й ми почали разом сміятись.
Коли ми заспокоїлись, то побачили, що батько стояв у дверях вітальні й витирав сльози з очей.
-Я такий радий, що ви у мене є. -сказав він. -Бачила б вас мама.
-Вона бачить.- сказав я.
-Вона знає, що ти зробив все для нас. – сказав Адам.
Алісія витерла сльози й показала на місце на дивані, біля себе.

Тато підійшов, сів і ми почали гучно сміятись, розповідати цікаві спогади про дитинство та взагалі радіти тому, що ми є один в одного.

Згодом до нас приєдналась Аманда, Віталій, Генрі та ще кілька наших людей.
Ми всі посідали на підлозі, взяли смачні закуски, напої та провели вечір у сімейному колі.

Це було неймовірно. Мені лише однієї людини не вистачало, але я знав, вона поруч була, вона була завжди з нами. Мама, вона була з нами завжди, у наших серцях.
Звісно Аріни мені також не вистачало, але того вечора, я зрозумів, що таке сім’я і що я найбагатша людина на землі, і гроші тут ні до чого.

Я був щасливим і знав, все буде добре.
Я відновлюсь і поверну свою дівчинку у своє життя.