Глава 23 Травень.

Травень

Аріна

Заліки, екзамени та модулі. Так я можу описати цей місяць. Я не встигала нічого, але, попри все, навчання давалось мені дуже легко. Я здавала всі заліки з першого разу та не мала ніяких передач і тим більше не платила ні за що. Я була досить таки принциповою студенткою й інколи це не подобалось викладачам, але мені якось було байдуже. Я прийшла за знаннями – я їх отримала, а решту були формальності. Мені було байдуже, якого кольору буде мій диплом чи які оцінки будуть за предмети. Я знала своє, а це було основне. Сьогодні був дуже важливий день, сьогодні ми отримували дипломи та буде ціла церемонія, з мантіями, киданням капелюхів та з врученням дипломів кожному. Я стояла та дивилась на себе у дзеркало. На сьогоднішню подію я обрала червоне плаття до коліна, чорні босоніжки, розпустила волосся та зробила макіяж. Я усміхнулась сама собі й була дуже задоволена.

«Ну, як ти вже готова?” прийшло повідомлення мені від Алека. Я усміхнулась, сфотографувала йому себе у дзеркалі та відправила фото. Відповідь прийшла за мить: «Красуня, справжній Ангел.» Я надіслала смайлики йому. «Жаль, що ти не тут.» написала я. Алек надіслав сумні смайли. А я мало не розплакалась. Мені так хотілось бути з ним, бачити його красиві очі, цілувати його губи та просто обіймати його. Я дуже сумувала за ним. «Гаразд, мушу бігти, а то мама буде злитись» написала я йому. Він відповів: «Біжи й знай, я завжди поруч.» Я заблокувала телефон і пішла на перший поверх до своїх.

Мама мене почала фотографувати, тато вітав, а Влад тримався осторонь, але теж сказав кілька слів. А потім під’їхав лімузин з моїми дівчатами і я пішла до них.

Далі все було дуже швидко, університет, привітання та урочиста частина. І тут я не встигла й отямитись, як вже стояла на трибуні з дипломом у руках. Я стояла і не могла повірити, що чотири роки пройшли так швидко. Мені дуже подобалось вчитись тут і це були дійсно найкращі роки мого життя. Це була наче казка.

Я стояла на трибуні та саме хотіла сказати кілька слів, але вдалі побачила знайомий силует з білим волоссям. Я застигла.

Я думала, що мені показалось щось. Я поморгала кілька разів, але силует не зник, а дивився прямо на мене. Сірі, немов хмари, очі, дивились на мене з посмішкою, а я не могла повірити, що це він. Я швидко спустилась, зняла мантію на ходу, та побігла у сторону дерев, де був він.

Церемонія була на вулиці та це зіграло мені на руку. У нас тут все було, як в університетах за кордоном. Трибуна, крісла для випускників і для батьків. Все, як у фільмах. І це все було у парку біля університету. Я швидко побігла туди, куди він пішов. Я бігла, зупинилась і оглянулась, його ніде не було. Як це так? І потім раптом відчула, як мене хтось притягнув до себе і сильно поцілував. Так, наче не бачив цілу вічність. Це був він.

Він приїхав.

Він був тут.

Ми цілувались, як навіжені і я не могла зупинитись. Я усміхалась, обіймала його, цілувала та не могла зупинитись.

Він теж усміхався. А коли нарешті відірвались один від одного я сказала, дивлячись на нього:

-Ти приїхав!! 

Він усміхнувся і відповів:

-Я не міг пропустити цього, Ангеле. Це важливий день у твоєму житті. Я усміхнулась. 
-Ти божевільний. – говорила я між поцілунками. Алек усміхався. 

-Такий, як і ти. -відповідав він. 

-Це дуже небезпечно. – сказала я. Алек усміхнувся.

-Заради тебе я готовий померти. – сказав він. 

-Не варто. – сказала я та оглянулась. Поки все було спокійно. 
-Дякую тобі. Ти не уявляєш, як багато це для мене значить.- сказала я. Алек обійняв мене і сказав: 

-Скоро все буде добре. 

-Обіцяєш? – запитала я з посмішкою. 

-Обіцяю. – сказав він. І я знала, він стримає обіцянку, будь якою ціною. 

Я обернулась і побачила, що люди мого брата почали мене шукати очима і сказала Алеку: 

-Тобі пора. Алек усміхнувся, дав мені коробочку невелику і сказав: 

-Відкрий, коли будеш одна. 

Я позитивно махнула головою.

Він поцілував мене і я його відпустила. Він зник за деревами, котрі були поруч. А я стояла та усміхалась. Я була дуже щаслива. Я заховала коробочку у сумку та пішла до своїх родичів. Вони ставили запитання, особливо Влад, але я сказала, що маю розлади у шлунку і була у вбиральні. Влад здається повірив, а от Батько лише усміхався хитро. Він прекрасно розумів, що ніякого розладу у мене не має. А очі мої сяяли.

Тато бачив, як я побігла за дерева і знав, що Алек приїхав. Але Владу так і не розповів. Я була дуже йому за це вдячна. Я знала, що він прикривав мене і це вже було не вперше. Далі ми пішли святкувати наш випуск у клуб, але довго я там не була.

Не тому, що таких подій не люблю. А тому, що не хотілось якось веселились, до слова зовсім. Я приїхала додому, переодягнулась та згадала за подарунок Алека мені на випуск. Я вийняла подарунок з сумки, відкрила коробочку та побачила там неймовірної краси браслет, на котрому був надпис: “Моєму щастю. Моїй душі. Моїй долі. Моєму Ангелу.”

Я розплакалась і одягнула браслет на руку. Він ідеально мені підійшов, Алек знав, що у мене дуже тонка рука і всі браслети спадали з неї, а цей був ідеально підібраний. Потім я доторкнулась до кулона на шиї й усміхнулась. Я ніколи його не знімала, з того часу, як Алек повісив мені його на дні народженні на шию. Це був мій оберіг і тепер я додала до комплекту ще й браслет.

Я поглянула на браслет і побачила, що він такого ж стилю, як і підвіска на моїй шиї. Я просто неймовірно була задоволена подарунком.

 «Дякую, він неймовірний, такий, як кулон.» написала я йому.

Він відповів майже відразу:

"Я знав, що тобі сподобається.»

«Ти знаєш, що подарувати.» написала я. Алек надіслав смайли.

"Ти знаєш, що дуже ризикував сьогодні. Більше так не роби.» написала я.