Аріна
Я відійшла від шоку, котрий тривав кілька секунд і підбігла до ліжка Алека.
Я почала натискати на всі кнопки та скоріше викликати лікарів.
А він лежав і дивився на мене своїми красивими, світло – сірими очима й усміхався.
Я нахилилась до нього.
-Алек? Ти мене чуєш?
Він закотив очі.
-Поцілуй мене. – сказав він тихо.
-Що? – здивувалась я.
Він знову закотив очі.
Я усміхнулась.
-Довго я буду чекати? – запитав він хрипло.
Я нахилилась і поцілувала його у губи.
Він легенько поворухнув ними й це було найкраще, що сталось зі мною за останній місяць життя.
Я відхилилась і з очей моїх текли сльози.
Я не могла зупинитись.
Алек усміхнувся.
Він хотів ще щось сказати, але зайшов лікар і я відійшла від нього.
Але не встигла я цього зробити, як він різко схопив мене за руку і притягнув до себе.
Я стояла поруч і усміхалась.
Характер Сілвер мав ще той.
-О, бачу хороші новини не закінчуються. – сказав лікар. -Доброго дня, Алек.
Алек відповів:
-Доброго. Як довго я тут?
Запитав він і заплющив міцно очі, а потім відкрив.
-Понад місяць. – відповів лікар.
-Чорт. – сказав він.
Ми з лікарем почали сміятись.
-Я мушу провести деякі дослідження над тобою.- сказав лікар і підійшов ближче.
Алек легенько кивнув, але руки моєї не відпускав.
Лікар просив його щось сказати, потім по черзі підійняти руки та порухати кожним пальцем.
-Чудово. Все гаразд. -сказав лікар.
Потім він попросив мене відкрити йому ноги й попросив Алека порухати ногами.
Алек спробував і вийшло не дуже добре.
-Чорт, це важче, ніж я думав. – сказав він.
-Це все нормально, ти лежав нерухомо понад місяць і твоє тіло просто заніміло. Потрібен час, щоб відновитись. – сказав лікар.
-Коли я зможу ходити? -запитав він.
-Думаю скоро, адже ніякі важливі органи не постраждали й всі твої функції працюють прекрасно. Навіть пам'ять. Це диво. – сказав лікар.
- Можна води? – запитав він.
А я весь цей час стояла у шоці й не знала, що робити.
Ще вчора він лежав нерухомо, а зараз вже відкрив очі й говорить з нами. Це дійсно було чудо.
Як тільки Алек попросив води, я отямилась від роздумів і усміхнулась.
-Звісно! – сказала я і дала йому склянку.
Він випив і усміхнувся.
Алек подивився на мене і спробував підняти себе.
-Ей, що ти робиш?- запитала я.
-Сідаю, - відповів він. -Я лежав більше як місяць, хочу посидіти.
Лікар усміхнувся.
-Впертий ти, Алек Сілвер. – сказав він.
-Дуже. – сказала я.
Вони почали сміятись.
А Алек нахмурився.
-Алек, як ти почуваєш себе? Запаморочення? Біль у м'язах? Голова не болить? Може щось турбує? -запитав лікар.
-Голова добре, м’язи болять, але думаю з незвички. А так то все добре. Нічого не турбує. – сказав він.
-Це чудово. Я тоді зайду ще ввечері. Якщо стане гірше, звіть. – сказав лікар.
-Дякую Вам, Володимире Івановичу. – сказала я й усміхнулась.
Лікар посміхнувся і вийшов.
А я так і стояла біля Алека. Він сів собі зручніше і подивився на мене.
Потім раптово притягнув мене сильно до себе і я вже сиділа на його ліжку.
-Що у тебе з цим лікарем? -запитав він і дивився на мене з-під лоба.
Я усміхнулась.
Він щойно прокинувся і вже показує, хто тут бос. Хто тут головний і хто такий Алек Сілвер. Я посміхнулась, адже мені так цього не вистачало. Мені так його бракувало, що було боляче дихати, боляче думати та боляче жити.
Я усміхнулась знову і сльози почали капати з моїх очей.
-Нічого. – відповіла я.
-Ей, ти чого? – запитав він і взяв у руки моє обличчя.
Я дивилась у такі красиві сірі очі й не могла стриматись.
-Я....я думала...що ти не прокинешся. – сказала я тремтячим голосом.
Алек витер мої сльози, наблизився впритул до мене і сперся своїм лобом об мій.
Він усміхнувся і сказав те, від чого у мене очі мало на лоб не полізли:
-Я знаю, я бачу, я відчуваю тебе.
Алек повторив слова, котрі я казала йому після того, як він вперше порухав рукою.
Я дивилась на нього здивовано, а потім запитала:
-Ти все чув?
Алек похитав позитивно головою.
-І чув і відчував твої дотики, поцілунки й твої сльози. Але зробити нічого не міг. – сказав він. – Я був наче закритий у капсулі й нічого не допомагало, крім тебе.
А потім він наблизився до мене і його губи були у міліметрі від моїх і він сказав:
-Дякую тобі, ти врятувала мені життя.
Я усміхнулась і знову сльози почали капати з очей.
-Як і ти моє. – сказала я.
А Алек легенько, ніжно та так приємно поцілував мене.
Його губи доторкнулись до моїх і мені здалось, що весь світ зупинився.
Він цілував мене так, наче вперше у житті й це було просто неймовірно. А я йому відповідала і плакала.
Ми цілувались кілька хвилин, а потім Алек відхилився, але все ще тримав моє обличчя, і сказав:
-Ти не уявляєш, як я сумував.
Я усміхнулась.
-Я сумувала ще більше. -сказала я.
Алек обійняв мене і ми так сиділи кілька хвилин.
-Ти себе дійсно добре почуваєш? – запитала я.
-Так, за винятком того, що цілий місяць вилетів з мого життя. -сказав він.
Я усміхнулась.
Потім я відхилилась і сказала:
-Потрібно твоїм всім подзвонити, вони дуже переймаються.
Алек усміхнувся.
А я швидко знайшла свій телефон і набрала Роберта.
-Роберте! -крикнула я.
-Аріна??? Що трапилось? Що з Алеком??? - схвильовано він говорив.
-Все добре, він прокинувся. – сказала я.
-Як??? Коли??? – запитав радісно чоловік.
-Кілька хвилин тому, приїжджайте. – сказала я.
-Вже їдемо. – сказав батько Алека і вибив.
Я відклала телефон і подивилась на Алека.
Він уважно розглядав свої руки.
-Я піду принесу тобі поїсти щось. -сказала я.
-Тільки довго не ходи.- сказав він.
Я усміхнулась.
Я вийшла з палати, пішла у столову і взяла у контейнері їжу.
Я принесла її й поставила на маленький переносний столик.
Алек відкрив контейнер і скривився.
-А кращого нічого не було? – запитав він.
Я усміхнулась.
-Я їла таку їжу майже місяць, і нічого. – сказала я.
-Ага, нічого, ти схудла напевно на кілограм десять. – сказав він і злісно глянув на мене.
А я і не зрозуміла про що він.
-Справді? – запитала я.
Алек показав мені на дзеркало, котре було біля дверей.
Я зовсім не помічала, як виглядала останні тижні, а тим більше не турбувалась про те, що їла і скільки. Бували такі дні, що я взагалі не їла й аж наступного дня відчувала слабкість і згадувала за те, що варто щось перекусити.
Я подивилась на себе і дійсно, я таки добре схудла. Щоки зникли, очі впали та взагалі одяг почав висіти на мені.
І поглянула на себе і здивувалася.
-Ем, я не думала про себе ці дні. – сказала я.
-Тижні. – виправив мене Алек.
Я знизала плечима і підійшла знову до нього.
-Мені здається, ти перебільшуєш. – сказала я.
-Я не перебільшую, я хочу, щоб ти знову була така, як тоді. -сказав він.
Я опустила погляд і мало не заплакала.
-Ей, що трапилось? – запитав Алек.
-Я ніколи не буду такою, як була до того. -сказала я.
Алек подивився дуже здивовано на мене.
-Я все життя буду себе винити у тому, що з тобою сталось. Що я його не вбила і що ти мало не помер. -сказала я плачучи.
Алек дивився на мене дуже здивовано, а потім взяв моє обличчя собі у руки, витер сльози та сказав:
-Ніколи більше такого не говори. Ти ні в чому не винна.
-Але ж ти міг померти.- сказала я.
-Але ж не помер. – сказав він.
-А якби..... – почала я, але він мене зупинив.
Алек поцілував мене і цим не дав сказати.
Він цілував мене вже сильніше, ніж вперше і я почала усміхатись.
-Не смій більше так говорити. Ніяких якби, я тут, поруч з тобою. І не плач, я не можу дивитись на твої сльози.– сказав він.
Я усміхнулась.
-Ой.... -сказав він.
-Що сталось? – запитала відразу я.
-Хруснуло щось у спині. – сказав він і закотив очі. -Почуваю себе не на двадцять п'ять, а на сто.
Я розсміялась.
-Ляж, так легше буде. – сказала я.
Алек послухав мене, але потягнув за собою.
Я усміхнулась, нахилилась до нього і сперлась на його плече.
-Ось, так добре. – сказав він і поцілував мене у щоку.
-Як добре, що ти прокинувся, це чудо. – сказала я.
-Це дійсно чудо!!! – почули ми голос Роберта.
У палату миттю вбігли троє шокованих людей, Роберт, Алісія й Адам.
Я встала і дала їм шанс побачити Алека, живого і при свідомості.
-Боже, синку, я такий радий. – сказав Роберт.
-Ти добряче нас налякав. – сказав Адам.
А Алісія стояла мовчки та плакала від щастя.
-Ей, ви хто? -запитав Алек і зробив дуже здивований вигляд.
Вони троє замовкли, а потім почали сміятись.
-Клоун. – сказав Адам і вдарив його легенько у руку.
Алек усміхнувся.
-Нам лікар розповів, що ти все пам’ятаєш. – сказала Алісія.
Алек усміхнувся.
-Чорт, а я думав хоч відпочину від вас. – сказав він з посмішкою.
Вони всі розсміялись і по черзі підійшли до нього та обіймали.
Потім вони всі розсілись на крісла і я підійшла ближче.
-Ти не уявляєш, яку Аріна роботу провела тут з тобою. Вона тобі й новини читала, і доглядала, і співала, і все на світі робила. – сказав Роберт.
-Вона жила тут з тобою. – сказала Алісія. -І ми дуже тобі вдячні. Завдяки тобі він живий. -сказала вона вже мені.
Я лише усміхнулась, а Алек стиснув мою руку і посміхнувся, адже я сиділа біля нього.
Його родичі були тут ще трішки, розпитали, як почуває себе і роз'їхались у справах. Але обіцяли завтра приїхати й привезти нормальної їжі. А то Алек сказав, що я дуже худа і потрібно мене відгодовувати.
Я лише закотила очі.
Коли всі розійшлись я помітила, що вже був вечір. І що Алек трішки втомився.
-Тобі варто відпочити. Дуже насичений день був. – сказала я.
Алек кивнув мені.
-Я у ванну, буду за кілька хвилин. -сказала я.
-Добре. - сказав він.
Я пішла у ванну, переодягнулась у піжаму, зібрала у хвіст волосся і вийшла.
Алек дивився на мене й усміхався.
-Ти неймовірна, дуже красива. – сказав він.
Я лише зашарілась.
Я зовсім відвикла від його компліментів і мені було надзвичайно приємно чути їх знову.
-Ей, не ховайся, не від мене. -сказав він і я підійняла очі.
Алек показав на місце біля себе рукою.
Я підійшла і сіла.
-Поцілуй мене. -сказав він.
Я усміхнулась.
-Ти за останні кілька годин керуєш мною, як лялькою. – сказала я.
Алек усміхнувся.
-Я ж Сілвер. – сказав він.
Я тепер усміхнулась.
-Я сумувала. – сказала я і поцілувала його.
Алек заглибив поцілунок і ми насолоджувались вкотре один одним.
Це було дивовижно, класно і просто неймовірно, знову його відчувати, знову бути з ним, та знову мати змогу повноцінно дихати та жити.
Алек відхилився і сказав:
-Я дуже скучив і збираюсь надолужити все втрачене.
Я подивилась на нього і сказала:
-Обов’язково, але тоді, коли будеш повністю здоровий. А тепер спати.
Він закотив очі.
-Ти єдина, хто може вказувати мені, що робити. – сказав він.
-Хтось мусить! – сказала я впевнено і ми розсміялись.
Потім Алек ліг на ліжко і трішки підсунувся і я лягла біля нього.
Ця ніч, перша ніч наша разом після його пробудження, була дуже незручною, дуже тісною. Але це була ідеальна, тепла, наша ніч.
Зі мною був той, без кого я не могла жити, а все решту дрібниці.
Що може бути краще?
#9776 в Любовні романи
#3791 в Сучасний любовний роман
кохання і вірність, кохання і небезпека, ненависть і кохання
Відредаговано: 12.02.2023