Глава 18 Сюрприз.

Аріна

Кілька днів, лікарі нічого не робили з Алеком, адже чекали й дивились за його станом. Вони проводили дуже багато аналізів та різні процедури над ним, для того, щоб знизити ризики по максимуму.
Лікарі спеціально робили дуже багато досліджень, адже хотіли, щоб Алеку це принесло менше страждань.
Ми терпляче чекали всі й вірили у те, що він зможе дихати без апарату штучного дихання.

За ці дні я рахувала кількість рухів, котрі він робив у моїй присутності. І вони збігалися з сенсорами. А отже це дійсно була правда. Алек реагував так на мої дотики, на мої слова і на те, що я була тут.
Мені було надзвичайно приємно і я намагалась проводити з ним весь свій час. Адже йому від цього стало краще і показники всі приходили у норму. Це було диво, навіть лікар визнав це.

Я кожного дня рахувала рухи та вони були кожного дня різні. І кількість то більша була, то менша.
Лікар казав, що це нормально, але мене це турбувало. Тому я кожного разу просила у нього бути тут, поворухнути пальцями та не здаватись.
І він не здавався, я відчувала це. Я вірила у нього всім серцем.

Лікар провів всі аналізи та результати були хороші й вже вирішив провести процедуру.
І вже сьогодні був день «ікс». Саме сьогодні лікар призначив дату зняття апарату і випробування на Алеку. Ми будемо дивитись, чи зможе він дихати сам.
Я дуже хвилювалась з самого ранку і не знаходила собі місця.
Я прокинулась ще напевно о п'ятій ранку і вже не могла заснути.

Я сходила у душ, переодягнулась та привела себе у порядок.
Я навіть встигла сходити у їдальню та поїсти, я була однією з перших відвідувачів столової та кухарі тихо усміхались мені.
Вони мене знали, як свою.
Звісно, лікарняна їжа, це звичайно щось. Але я не хотіла покидати Алека і їхати кудись просто щоб поїсти, тому раділа тому, що було тут.
Тим більше не все так погано. Сьогодні на сніданок були сирники на пару та компот з вишень. Не сніданок класу люкс, але я і не дуже вибаглива у їжі.

Я поїла, подякувала персоналу і повернулась у палату до Алека.
Там на мене вже чекав Роберт.
-Привіт. – сказав він.
-Доброго дня. – сказала я.
Я подивилась на нього і помітила, що він був не таким втомленим, як останні кілька днів. Це був хороший знак, значить він нарешті відпочив.
-Маєш чудовий вигляд сьогодні.- сказав він.
Я усміхнулась.
-Я б сказала, що схвильований. – сказала я. -Ви, до речі, теж.
Роберт усміхнувся.
-Так, нарешті виспався. -сказав він.
-Багато роботи?-запитала я.
-Це дурниці. – відповів він. -Основне -це він.
І Роберт показав на сина.
Я подивилась на Алека й усміхнулась.
-Нам потрібно розповісти йому, що буде сьогодні, щоб він був готовий. – сказала я.
-Думаєш, він чує нас? – запитав Роберт.
-Звісно! – сказала я. -Дивіться.
Я підійшла до Алека взяла його за руку, поцілувала її й сказала:
-Хороший мій, тут твій тато. Сьогодні ми будемо спостерігати за однією процедурою. – сказала я. -Будь сильним і дихай.
Я зробила паузу, а потім додала.
-Ми тебе чекаємо і я дуже хочу побачити твої красиві очі й твою неземну посмішку. – сказала я і відчула, як Алек знову поворушив пальцями.
-Ого. -сказав Роберт.
Я усміхнулась.
-Він завжди так робить, коли я розмовляю з ним. – сказала я.
-Значить йому подобається твій голос. – сказав батько Алека.
Я усміхнулась.
-І не тільки, йому подобається те, що я кажу, адже не на всі мої репліки він рухає пальцями. -сказала я.
Роберт розсміявся.
-Типовий Сілвер. Характер і тут показує. -сказав він.
Я теж почала сміятись.

Ми з Робертом дуже розрядили напругу між нами, адже було відчутно, що ми дуже нервували й переймались тим, що буде далі.
Ми розмовляли ще про звичні речі, а потім прийшов лікар і ще інші медики, щоб спостерігати за тим, як Алек поводитися буде під час відключення апаратів.
Коли я побачила медиків у мене серце заховалось у п'яти і я перестала дихати.
Я стала ближче до Роберта і завмерла.
Лікарі зайшли до палати та привітались.
Ми привітались також.

Наш лікар, Володимир Іванович, підійшов до нас і запитав:
-Ви готові?
Ми з Робертом лише похитали позитивно.
Лікар усміхнувся, а потім звернувся до мене:
-Аріна, у мене до Вас буде дивне прохання.
-Так, слухаю. – сказала я.
-Мені потрібно, щоб під час процедури Ви тримали Алека за руку і щось йому говорили, на зразок того, що говорите, коли він рухає кінцівками. – сказав лікар.
Я здивовано на нього глянула.
-Для чого? – запитала я.
Лікар усміхнувся.
-Ми помітили дивну динаміку. Коли Ви розмовляєте з Алеком, він майже завжди подає признаки життя. -сказав лікар.
-Це ще залежить, що саме я говорю. – сказала я.
Лікар знову усміхнувся.
-Хитрий пацієнт. – сказав він.
-Ще і який. – сказав Роберт і теж посміхнувся.
Лікар в мить став серйозним і сказав:
-Добре, ми готові.

Я подивилась на нього і зробила так, як він просив.
Я підійшла до Алека, стала біля його ліжка, взяла його за руку і промовила:
-Коханий, прошу тебе, дихай.
І у цю мить лікарі почали знімати трубки, відключати апарати та зняли маску з його обличчя.
На Алеку все одно залишались різні проводи й ще кілька апаратів було увімкнено, але це були сканери та ліки у крапельниці.

Як тільки вони зняли кисневу маску, моє серце здається зупинилось.

Одна секунда.

Дві.

Три.

Він не дихає.

Я взяла ще раз його за руку і сказала:
-Прошу тебе, коханий, дихай.

І у цей момент сталось чудо, котре побачили всі присутні.
Алек зробив дуже глибокий вдих і видих. А потім став повільно сам дихати.
Ми всі були у шоці.

А у мене потекли сльози щастя.
Вперше за стільки часу я плакала від щастя, а не від болю й несправедливості.

Я тримала його за руку і цілувала.
-Ти молодець. – сказала я.
-Ви теж. – почула я голос лікаря. -Без Вас, Аріна, він би цього не зробив.
Я усміхнулась.

Потім я змушена була відійти від Алека, адже лікарі проводили ще різні дослідження над Алеком.
Я відійшла і Роберт мене обійняв.
-Дякую тобі, - сказав він. -За все.
Я усміхнулась.
-Тепер все буде добре. -сказала я.
Ми почекали, поки лікарі все зроблять.

Перед тим, як піти, вони дали нам настанови та сказали, обов’язково давати знати про будь-які зміни, навіть найменші.
Я пообіцяла, що буду слідкувати за ним і вони пішли.
І нарешті Роберт підійшов до свого сина.
Я теж підійшла і стала біля ліжка, але з іншого боку.
Я не бачила спочатку цього, але зараз помітила, як виглядав Алек.

Його обличчя було вже набагато кращим, ніж у перші дні. Він був спокійним та ніби спав.
Волосся стало довше та зняли вже нарешті пов’язку з голови. А на тілі стало менше трубок.

Роберт підійшов до сина, взяв його за руку і сказав:
-Синку, прокидайся, ми чекаємо на тебе.
Я усміхнулась.
Роберт ще трішки побув з нами й пішов, адже у нього було дуже багато справ.
І я залишилась одна з Алеком.
Я знову розповідала йому про свій день, про те, що відбувалось з ним сьогодні та про те, що ми дуже на нього чекаємо.
Потім я відчула неймовірний голод і помітила, що вже був вечір на вулиці.
Оце так я засиділась, а про їжу зовсім забула.
Я вийшла з палати й пішла взяти собі до столової щось поїсти.
Я взяла собі у контейнер вечерю і повертались до палати.
Біля входу у неї я побачила своїх тата і маму.
Вони стояли й усміхались.
-Привіт, доню. – сказала вони водночас.
Я усміхнулась.
-Привіт.
-Як ти тут? -запитала мама.
-Добре. Заходьте. – сказала я.
Вони зайшли й побачили, що Алек вже без маски.
-О, Алек вже сам дихає? – запитав тато.
Я поставила їжу на стіл і відповіла:
-Так. Сьогодні відключити апарат штучного дихання.
-Значить скоро він прокинеться? – запитала мама.
-Не знаю. Лікарі не беруться робити прогнози. -сказала я.
Мама опустила очі. А тато усміхнувся.
-Він сильний, все буде добре. -сказав він.
А далі була незручна тиша.

А потім моя мама сказала:
-Доню, вибач нам з татом, ми були не праві.
Я поглянула на них і усміхнулась.
-Довіряйте мені, хоч інколи. – сказала я, підійшла до столу, взяла свою вечерю і почала їсти.

Мої батьки були прекрасними людьми, я їх обожнювала.
Але ця ситуація з Алеком показала те, що вони не готові сприйняти мій вибір. І вони зовсім не готові були до того, що я буду настільки відповідальною і дорослою.
Як тільки це все сталось з Алеком мої рідні дуже скептично до всього віднеслись. Особливо Влад. Адже Алек був його конкурентом і забрав у нього багато “клієнтів".

Мама з татом тримались нейтралітету, аж поки я не почала частіше приходити до лікарні.
Спочатку вони думали, що я просто тут через відчуття вини.
А потім зрозуміли, що не все так просто.
І почалось.

Кожного разу, коли я приходила додому, вони мені нагадували, хто такий Алек Сілвер і що він колись зробив зі мною. Як він зрадив та покинув мене.
Вони мені розповідали та тиснули так, що я в один момент просто не прийшла додому.
Я цілу ніч каталась на байку, а зранку поїхала до лікарні.
І звісно ж це була перша ніч, коли я вирішила, що більше туди не повернуся.

Адже якщо вони мене не підтримають, значить робити мені не має що там.
І відтоді я ночувала тут, у лікарні. Звісно, Алек був основною причиною, чому я тут була, але батьки зіграли не останню роль у моєму рішенню. А особливо їхнє відношення.
Звісно вони дзвонили, набридали, писали.
Але я не здавалась.

Я не появлялась вдома і вони зрозуміли, що я таки не піддамся на їхні провокації та слухати нотації не збираюсь.
І ось, кілька днів тиші й вони прийшли самі.
Я доїла свій обід-вечерю і повернулась до них.
-Я не маленька дівчинка і я в праві сама вирішувати, що хочу робити, коли, де і як і з ким. -сказала я.
-Ми це зрозуміли, і хотіли просто перепросити. Ми сумуємо за тобою. – сказав тато.
Я усміхнулась, підійшла до них і обійняла.
-Доки ви не сприймете мене такою, як я є, я не появлюсь у тому домі. – сказала я.
-Ми приймаємо твій вибір і не будемо більше критикувати. – сказала мама.
Я усміхнулась.
-Добре. – сказала я.
-Ми тебе любимо, а от Влад як відреагує на це, не знаємо. – сказала мама.
-Ми йому поки нічого не скажемо. Він і так буде в Іспанії ще кілька місяців. – сказала я.
Тато усміхнувся.
-Ти думаєш, він нічого не дізнається? – запитав тато.
Я опустила очі.
-Дізнається, але згодом. – сказала я.
Ми ще трішки поговорили й мої батьки сказали, що чекають мене вдома.

Я подякувала їм, адже вони привезли багато речей і фруктів.

Вони попрощались та поїхали додому.
А я сіла знову біля Алека і розповідала йому про все.
Так пройшло ще кілька днів і я почала їздити додому. Я брала свої речі, продукти та різні фільми записувала, а то інколи вже аж занадто скучно самій сидіти у тиші.
І сьогодні, вже була середина квітня. На вулиці вже була така краса, що я не могла передати словами.
Мені так хотілось показати йому це все і так хотілось, щоб він прокинувся.

Я стояла біля вікна у палаті, на фоні йшов якийсь фільм, а сонечко яскраво світило через вікно.
Чудова погода, прекрасна пора.
-Як же мені тебе не вистачає. – сказала я й опустила очі.
А потім я почула дивні звуки у палаті, але проігнорувала їх, я думала, що це телевізор.
Я далі стояла і дивилась у вікно.

Люди ходили по вулиці у легенько куртках, було вже дуже тепло. Сонечко світило і дерева цвіли вже на повну. Все було незвично красиве.
Я усміхнулась.

Я так хотіла, щоб ми з Алеком теж гуляли тут.
Я так сумувала за ним.