Глава 15 Відчай.

Аріна

Ніч проведена з Алеком була просто казковою.
Він був ніжним, хорошим та таким справжнім. Я відчувала його кожною клітиною своєї душі й не могла не закохуватись у нього.
Алек Сілвер був ідеальним чоловіком.
Ми прекрасно провели час разом.
А на ранок поснідали дуже смачним сніданком і хоча я дуже хотіла оцінити його власні кулінарні здібності, все-таки зроблю це пізніше.

Після сніданку я написала брату, але він нічого не відписував, потім я подзвонила, але трубки ніхто не взяв. Також я набирала батька і маму, але відповіді теж не було.
Мене це не на жарт схвилювало і я не знала, що робити.
Коли я сказала Алек про це, він відразу вирішив поїхати й все перевірити.
Я була неймовірно вдячна йому за це.
Також він мені позичив зброю та їхав зі мною.
Ця підтримка була для мене всім.

Ми під’їхали до нашого будинку і зайшли всередину.
Все було на місцях і нічого дивного. Але тиша, котра була у будинку нас насторожила не на жарт.
Я показала Алеку на другий поверх і ми підійнялись туди.
Там я зайшла у свою кімнату, а Алек навпроти у кімнату Влада.
Він вийшов і показав, що все чисто.
Потім була кімната мами з татом і протилежна гостьова. Як і у наших кімнатах, там було чисто. Нікого.
Потім ми зайшли разом у кабінет і ще в одну гостьову. Тут теж було чисто.
-Дуже дивно. – сказала я неймовірно тихо.
Алек показав мені жестом, щоб я не говорила і ми спустились до низу.

Ми пішли до столової, але там також було пусто.
А от у вітальні були всі мої родичі, робітники та помічники по дому.
-Тату! Владе! Мамо!!! – крикнула я і побігла до них.
На той момент я зовсім не думала, що роблю і що хтось може бути поруч. Я думала лише за те, як звільнити моїх батьків і брата.
Алек оглянувся, помітив, що ми самі тут і почав допомагати мені.
Коли ми звільнили та допомогли всім я запитала:
-Що тут трапилось?
-Це все Томас Норман. – сказав Влад і поглянув на Алека.
Ми всі знали, хто такий Томас Норман.
Це чоловік, сильний, високий і дуже жорстокий. Він був одним з «наших» людей, але серед «своїх» теж були вороги.
От він і був ворогом номер один для нас всіх.
Він самопроголосив головним серед мафіозних угрупувань у нашій країні й не тільки та вирішив влаштувати геноцид серед нас.
Це було дуже по-дурному, але всі сім'ї страждали від цього.
І, як я зрозуміла, наша черга теж прийшла.
Він був божевільним придурком, котрий не знав міри, не хотів йти на поступки й хотів завжди все привласнити собі.
Це було дивно, дуже погано та ми всі його зневажали.
Але недооцінювати його можливості не варто було.
Він вже винищив кілька сімей і залишив дітей без батьків, якщо взагалі когось залишив.
Він був дурний, тому і небезпечний.
Я поглянула на Алека і зрозуміла, він хоче покінчити з цим придурком.
І його слова були цьому підтвердженням:
-Пора цьому покласти кінець.
Я поглянула на своїх і зрозуміла, що батько б теж не проти піти з ними, але йому потрібно було бути тут.
Тоді я глянула на брата і він мені кивнув.
-Я з тобою. – сказав Влад.
Я вирішила, що зайвою допомога не буде і теж зголосилась.
-Я теж. – сказала я.
Але подивившись на Алека я зрозуміла, що він не в захваті від цієї ідеї
Він похитав головою, підійшов до мене, обійняв і сказав:
-Ангеле, залишайся тут, на випадок, якщо хтось прийде сюди.
Він хотів мене поцілувати, але не встиг. Ззаду пролунав вибух і ми всі попадали на землю.
А далі почався хаос.
Всі почали стріляти один в одного, бігати та невідомо що робити.
Алек лежав на землі й стріляв у людей Нормана.
Влад стояв за колоною і теж те саме робив.
Маму, тато закрив взагалі у коморі з робітниками, як він встиг це зробити, для мене загадка. Але це було дуже влучне і правильне рішення.
Тато теж взяв зброю і почав стріляти.
А я почала повзти до іншого кінця будинку, до дверей. І мені це на диво вдалось дуже добре.
Я заховалась за тим, що залишилось від дверей і стріляла у людей Нормана звідти.
Але раптом я почула грубий голос:
-Досить!
І всі перестали стріляти, включаючи нас.

У будинок зайшов високий бородатий чоловік з автоматом у руці.
Він був подібний на терориста, яким і був напевно.
Це був Томас Норман.
Він підійшов, став посередині холу й усміхнувся.
Алек у той час був найближче до нього і підійнявся та перегородив йому дорогу.
Алек почав розмовляти з ним, але Норман лише сміявся чим і провокував його.
За кілька хвилин розмови їхньої я зрозуміла, що потрібно щось робити. Але дуже обережно.
Я стояла так, що мене ніхто не бачив крім батька та Влада.
Я поглянула на Влада і він обережно похитав мені негативно головою.
Він знав мене, я була божевільною і могла зробити будь-що.
Я сказала губами, що потрібно щось робити.
Влад знову помахав негативно.
І я розізлилась, він хоче, щоб Алека вбили? Ні, я цього не допущу!

Я перезарядила пістолет, вийшла зі своєї схованки та вистрілила кілька разів у спину Томасу Норману.
Він впав на землю, а його люди на диво відразу відклали зброю.
Це було наче у фільмах.
Я стояла і дивилась на Алека, а він посміхався.
Все закінчилось. Я його вбила.
Я почала йти до свого коханого, щоб сказати йому, що він найкращий у світі, і що я його кохаю.
Але раптом я почула, що Алек щось крикнув і вже у наступну мить він був переді мною.
А потім я почула, як його тіло здригається, ніби хтось стріляє у нього.
Ні, ні, ні!!!!!

Я побачила, як він усміхнувся і впав на коліна.
-Алек!!! АЛЕК! НІ! НІ! НІ!!
Кричала я не своїм криком і впала на коліна біля нього.
Він лежав вже на землі й під ним вже була калюжа крові.
Чорт! Ні!!!!
-Алек, коханий, відкрий очі, прошу тебе! Алек! – кричала я.
Він розплющив очі й тихо, майже не чутно сказав:
-Я тебе кохаю, Ангеле...
А потім закрив очі.
Як би я не намагалась його розбудити, він не прокидався.
Я кричала не своїм криком, плакала, і не знала, що робити.
Він не прокидався.
Мій Алек Сілвер не прокидався, а лежав там, на холодній землі, у мене на руках і помирав.
Я кричала аж поки голос не пропав і поки хтось мене не підійняв з землі. А далі я не пам’ятаю нічого.

Тоді я розплющила очі й побачила, що Алека вже не має.
-Алек??? Алек?? Де він?????- кричала я. -Де він, чорт забирай??????
Хтось тряс мене і щось говорив, але я не чула слів.
Я чула лише постріли та бачила перед очима його. Він падав на землю і не прокидався.
Я кричала, била когось, а потім все зникло.

Я розплющила очі й вже була у своїй кімнаті.
Я не могла повірити, що це було насправді.
Я підійнялась з ліжка і швидко пішла на перший поверх.
Там був тато і Влад.
Я підійшла до них і запитала:
-Де Алек?
Це все, що мене цікавило на цей час.
-Аріна.... – говорив батько і запнувся.
-Де Алек? – запитала я знову, але вже грізно.
-Аріна, він, він.... – сказав мій брат.
-Я запитую, де, чорт забирай мій Алек Сілвер????? – зірвалася я вже на крик.
Батько і Влад підійняли очі на мене і Влад сказав:
-Аріна, він у лікарні.

І у мене гора з плеч впала.
-Але ми не знаємо, чи він живий. – додав батько.
-У якій лікарні? -запитала я якомога спокійніше.
-Аріна тобі не варто туди їхати. – сказав Влад.
-У якій він лікарні? – запитала я.
-Аріна. – сказав Влад вже злісно.
-Я запитала, у якій він лікарні!!! І якщо ти мені не скажеш, я сама дізнаюсь, сучий ти син!!! – кричала вже я.
-Негайно кажи!!! – крикнула я і наставила на брата пістолет.
Він лише закотив очі.
-Аріна, заспокойся. – сказав батько.
-Або ти або він, кажіть, а то я вистрелю, ти мене знаєш. -сказала я погрожуючи.
Влад розізлився.
-У приватній, біля центральної. – сказав Влад.
-Добре. -сказала я й опустила пістолет.

Я розвернулась, схопила ключі від байка і помчала до лікарні.
Я їхала на шаленій швидкості не дивлячись на спідометр і не думаючи про себе.
Я лише думала за Алека. Як він там? Чи він живий? І чи взагалі все добре у нього?
Я їхала дуже швидко і вже за кілька хвилин була біля дверей лікарні.
Я зайшла до будівлі й підійшла до стійки реєстрації.
-Доброго дня, скажіть, Алек Сілвер тут? – запитала я у них.
-Доброго дня. А ви ким йому приходитесь? -запитала дівчина.
Я подивилась на неї розлючено та вже схопилась за свій пістолет. Мені було байдуже, що я у лікарні, байдуже, що мене можуть посадити, я хотіла дуже його побачити.
Я вже була настільки зла, що готова була вбити всіх.

Я взяла пістолет у руку і хотіла направити його на дівчину, але мене зупинила чиясь рука на плечі.
-Тссс. Тихо, дівчинко. -сказав чоловік і став поруч зі мною.
Я відразу його впізнала, це був батько Алека, Роберт Сілвер.
-Це Аріна Кінг, я казав вам, що вона довірена особа і її пропускати можна, як і всіх Кінгів. – сказав він.
-Вибачте, сер. – сказала дівчина й опустила очі. -Міс, Ви можете проходити.
Роберт взяв мене під руку і ми пішли разом.
-А ти таки справжня фурія. – сказав він, коли ми зупинились у коридорі.
Я усміхнулась до нього.
-Як він? – запитала я сумно.
Роберт знизав плечима.
-Операція вже йде кілька годин і ми нічого не знаємо. – сказав він.
-Це через мене він тут. – сказала я й опустила погляд.

Роберт обійняв мене і сказав:
-Будь-хто зробив би так на його місці.
-Алек спас мені життя. – сказала я.
-Я знаю, твій батько розповідав. – сказав він.
-Батько був тут? – запитала я.
-Так, твій батько, брат і мама. Вони всі тут були й обіцяли обов’язково приїхати ще. – відповів Роберт.
Я опустила погляд.
-Можна я тут з Вами побуду?- запитала я.
Роберт усміхнувся.
-Звісно можна. Ти можеш тут бути стільки, скільки захочеш. – сказав він.
Ми з Робертом присіли на крісла та чекали, поки лікар не вийде.

Ми сиділи досить довго, аж поки не приїхали Адам, брат Алека і його сестра Алісія.
Вони тільки дізнались про все.
-О, Боже! Де Алек? – плакала Алісія.
-Де він? Він живий? -запитав брат його.
Вони підійшли до нас і я встала.
-Ще нічого не відомо, операція ще йде. – сказала я.
Алісія підійшла до мене й обійняла.
Адам присів біля батька.
-Все буде добре. -сказала я.

Але я не вірила у те, що кажу сама. Я бачила, як він помирав у мене на руках. Я бачила і не могла нічого зробити. Я хотіла, але не могла.
Ми всі присіли на крісла і чекали.
За дві години після того, як приїхали брат і сестра Алека, двері операційної відчинились.
Ми всі встали й вийшов лікар.

Він зняв рукавиці, маску та верхню накидку.
Підійшов до нас, зняв шапочку і подивився стомлено.
-Мені жаль, я зробив все, що міг.
І ми з Алісією сіли назад на крісла і почали плакати.
Батько Алека був у шоці.