Глава 10 Тепло.

Аріна

Пройшло кілька днів від мого дня народження. Ми вже повноцінно повернулись до навчання і пари почали відвідувати, як належне. Я увійшла у звичний ритм своєї реальності. Я зустрічалась зі Стасом, котрий нічого і не запідозрював, говорила з подругами, котрі щось знали, але нічого не казали та переписувалась час від часу з Алеком. Він мені писав, коли мав час і я відписувала, адже по-іншому не могла.

Ми з ним в одно у з таких переписувань домовились, що будемо друзями. Я так хотіла, а він і не заперечував. Тому ми спілкувались, як друзі. І це було класно, адже Алек був хорошою людиною, з моїх кругів і мені інколи цього не вистачало. Так, я мала дівчат своїх, але про «роботу» з ними не говорила. Дівчата були зайняті своїми справами. А от така людина, з якою просто можна було поспілкуватись мені була потрібна. І це був Алек Сілвер.

І навіть зараз, я сиділа на лекції й він мені писав у чат. 
«Привіт, як там пари?»

«Привіт, сумую, не має що робити, не цікаво.» відписала я. 

 «Дуже нецікавий предмет?» запитав він.

"Історія мови. Цікаво, але ми це вчили вже рік тому, але англійською мовою. А тепер українською.» написала я. 

«Абсурд якийсь.» написав він.

 «Ага, не те слово.» написала я. Алек кілька хвилин мовчав, а потім знову появився онлайн. 

 «Виходь.» написав він.

«Куди?» запитала я.

«На вулицю.» написав він.

«Для чого? У мене лекція.» написала я.

«Ну ж бо, давай. Ти та так все знаєш. Давай, виходь.» написав він.

А я подивилась на викладача, на студентів, котрі майже спали та усміхнулась.

Ще однією позитивною рисою Алека було те, що він був дуже спонтанним. Він робив все зненацька і це було неймовірно круто. Я сама була такою авантюрною людиною і завжди була «за» таких от справ. На відміну від Стаса, котрий був дуже передбачуваним, Алек був справжнім ураганом і здогадатися, що у нього на думці було нереально. У той час, як я знала все, про що думав Стас, і що робив він. А от Алек був невідомою книгою, сторінки котрої я розгадати ніяк не можу.

От саме це мене і притягувало до нього. Мені не вистачало драйву у житті, а він мені його дарував. Тому без зайвих роздумів, я швидко зібрала всі свої речі та взяла сумку. -Ей, ти куди? -запитала Олена. -Мене не чекайте. – сказала я. Вона усміхнулась і помахала мені. А я тихо спустилась, кивнула викладачу і вийшла.

У нас можна було виходити під час лекцій, але я вже не збиралась повертатись. Але ж вони цього не знають. Я спустилась з четвертого поверху університету, і вийшла майже вибігаючи. Як тільки я опинилась на вулиці, то побачила сіре авто, а біля нього Алека Сілвера.

Він стояв знову у всьому чорному, класика. І одяг неймовірно контрастував з його зовнішністю, знову. Він поглянув на мене і був досить серйозним. Його погляд казав про те, що він чекав зустрічі зі мною, легка щетина була такою привабливою і я мимоволі захотіла провести по ній руками. Але швидко відкинула цю думку. Я дивилась кілька секунд на нього і розуміла, переді мною справжній чоловік. Мужній, відважний та неймовірно сильний, як морально, так і фізично. Переді мною був той, кого боялись не лише звичайні люди, але і люди з наших кругів.

Але я його не боялась. Я підійшла до нього й усміхнулась. 

-Сумувала? – запитав він. Я усміхнулась. Він кивнув мені й показав, щоб сідала в автомобіль. Я сіла і він сів поруч. 

-Що ми будемо робити? – запитала я. 

-Веселитись. – сказав він і завів авто. Він обернувся до лобового скла та рушив зі свистом шин. Я почала сміятись. А Алек тиснув все сильніше на газ. Він їхав нашим містом, а я роздивлялась будівлі та людей.

 -Ти знаєш, я так рідко просто гуляю містом. – сказала я. 

-Будемо це виправляти. – сказав він. Алек припаркувався на найближчій стоянці та вийшов з авто. Він відкрив мені двері та подав руку. 

-Ходімо. – сказав він.

 Я вийшла і запитала: 

-Що ми будемо робити? На вулиці холодно, зима. -Ходімо, ти хотіла гуляти. Коли це холод і зима стали перепоною для Аріни Кінг? — запитав він. Я усміхнулась.

 -Ніколи. – сказала я.

 -Ну от, ходімо. – сказав він.

Алек взяв мене за руку і ми пішли по центральній алеї міста. Ми гуляли, веселились, пили каву, чай та їли різні смачні штуки. Мені було надзвичайно приємно і зовсім не холодно поруч з ним. Ми йшли, гуляли та сміялись. Нам було дуже весело. Я так давно не розважалась, просто гуляючи по місту. Ми не робили нічого особливого, просто гуляли, як друзі та все. Але, як виявилось, саме цього мені не вистачало. Я дуже багато разів гуляла тут і напевно лише сьогодні зрозуміла, що по-справжньому жила. Я зрозуміла, що справа не у тому, де ти проводиш час, а з ким. Алек Сілвер змінив повністю сприйняття того, що було і це було дивовижно. Ми йшли просто вулицями міста і він розповідав мені історію будинків. Як виявилось, Алек дуже добре знав історію і це мене здивувало.

Він показував на будинки й розповідав цікаві факти, інтересні речі та дуже незвичні деталі, котрі мені було цікаво слухати. Як раптом Алек взяв мене за руку і повів кудись. 

-Ей, куди ти мене ведеш?- запитала я. 

-На каток. – сказав він. 

-На каток?? – здивувалась я. 

-Так. Я дуже давно не катався. А ти? -запитав він. 

-Ще у дитинстві. -сказала я. 

-Отже, це наш шанс. – сказав він.

 Я усміхнулась і пішла за ним.

Алек провів мене вулицями і я побачила велетенський відкритий каток на площі у нас у місті. Я і зовсім забула, що його вже поставили. Вже була середина лютого, а я ні разу ще не каталась. І це був мій шанс.

Ми підійшли до каси, Алек взяв нам білети та ми пішли брати ковзани на прокат. Я взяла собі тридцять шостий розмір, а Алек сорок перший. Ми обули ковзани та пройшли до катка.

Алек виїхав на лід, як професіонал. Він покрутився кілька разів і проїхав трохи далі. Він кілька разів знову покрутився, обернувся і подивився на мене.

Водночас я стояла на місці.