Глава 5 Рішення.

Алек

Ми зайшли у будинок мого батька і я зрозумів, що тут мало що змінилось за чотири роки. Ті самі меблі, ті самі декорації й навіть ті самі люди працювали на батька. Єдине все було у прикрасах до нового року і це було дуже гарно. На фоні грала новорічна музика і я усміхнувся. Було неймовірне відчуття свята.
-Алек!!! – почув я голос Аманди, нашої керівника персоналом.

Вона підбігла до мене, міцно обійняла мене і заплакала.
-Синку, ми думали, що ти помер. Як добре, що ти живий. – сказала вона і знову мене обійняла.
Аманда замінила нам всім маму, коли ми залишились самі. Вона була чудовою жінкою, відданою, вірною та доброю. Вона постійно була поруч і переймалась за нас, як за власних дітей, хоча і свої діти у неї також були і є.
-Амандо, я вдома. -сказав я їй і посміхнувся.
-Ми дуже всі раді. – сказала вона.
- Містере Сілвер. – почув я голос нашого водія й охоронця Алісії, Петра. -Я радий Вас бачити.
- І я тебе, Петро. Ти не змінився зовсім. – сказав я.
-А Ви, сер, змінились, але тільки у кращу сторону. – сказав він і показав на мене.
-Ага, подивись, який худий став!! – крикнула Аманда. -Ану ходімо, я нагодую!

Ми всі почали дружно сміятись і радіти. Я давно у цьому домі не чув сміху та радощів. Це було незвично, дуже приємно і я відчув те, що я по-справжньому був бажаним тут. Мене чекали та любили.

Ми пішли всі дружно у столову та сіли за стіл.
Нам принесли дуже дорогі страви та напої. Воно і не дивно, я був сином кримінального мафіозі й дуже багатого чоловіка. Я, людина, котра останні чотири роки звикла їсти те, що попалало під руку, був у шоці.
-Синку, щось сталось? – запитав у мене батько розбираючи омара чи щось подібне на шматки.
-Ні, я просто не звик бачити стільки їжі. – сказав я спокійно.
Батько відклав вилку і ніж і подивився на мене.
-З цього дня все зміниться у твоєму житті на краще. Обіцяю. – сказав він.
Я лише махнув головою і почав їсти те, що нам приносили.
Я поїв і подякував всім за чудовий обід.
-Я буду нагорі, хочу відпочити. – сказав я, попрощався і пішов до своєї кімнати.

Там було все, як і колись.
Дорогий комп’ютер, телевізор на всю стіну, величезне ліжко, тумба та гардеробна кімната, котра була розміром більша ніж моє місце у наметі.
Я переодягнуся у свій одяг та ліг на ліжко.
Воно було дуже м’яке та приємне. Я давно не мав таких зручностей.
Я вмостився і заплющив очі. В мить я вже спав. Видно таки переліт та приїзд добре мене виснажили.
Коли я розплющив очі вже було темно. Я напевно добре так заснув.

Я встав, вийшов з кімнати й пішов по коридору.
Я побачив, що у кабінеті батька світилось світло.
Я постукав.
-Можна? – запитав я.
-Звісно. – відповів він і встав, зустрічаючи мене.
-Ти відпочив? -запитав у мене батько.
- Так. -відповів я. -Я так добре давно не спав.
-Синку, я знаю, тобі важко було ці роки й це моя вина, вибач мені. – сказав батько й опустив погляд. -Не варто було тобі ставити ультиматум та змушувати вибирати. – додав він.
-Я не жалкую про свій вибір, він змінив мене докорінно. – сказав я.
-Я бачу. І я дуже радий цим змінам, ти став справжнім чоловіком. – сказав батько усміхаючись.
Я лише усміхнувся.
Батько показав мені на крісло, і я сів.
У кабінеті теж мало що змінилось, лише добавилось золотих злитків, котрі мій батько збирав, наче трофеї, побільшало дорогих речей. А решта залишилось без змін.
Я обдивився кабінет і усміхнувся.
-Ти завжди любив розкіш. – сказав я.
-Міг собі дозволити. – відповів він і знизав плечима. -Але краще б я більше часу проводив з тобою, а то після смерті мами, ти віддалився дуже.
Сказав він сумно.
-Все гаразд, ти дав мені багато що. – сказав я.
-Що? Ненависть? Злобу? Жорстокість?- запитав батько.
Я усміхнувся.
-Завдяки цим якостям я ще досі живий. І не останнє місце мав на полігоні.– сказав я.
Батько підійняв на мене очі і я побачив у них каяття.
-Все гаразд, я такий, який маю бути. Це життя, всі ми робимо помилки. – сказав я.
-Я радий, що ти став таким мудрим. Що ти будеш тут робити, сину? – запитав у мене батько.

А я задумався. Я вмів дуже добре стріляти, битись та був злим і ненависним. Я був таким, адже мене війна такою зробила і служба у гарячих точках. Я став безжальним та жорстоким. Але ці всі якості тут потрібні не були.
-Я не знаю. – сказав я і знизав плечима.
Батько подивився на мене й усміхнувся.
-Я не буду на тебе тиснути, але у мене є пропозиція для тебе, у мене є роль, на яку ти зараз підходиш ще краще ніж чотири роки тому. – сказав батько.
Я з зацікавлення поглянув на нього.
-Я тебе слухаю. – відповів я.
-Я вже старий і мені важко все тримати під контролем. Я багато чого упускаю і втрачаю через це дуже багато. Та я і так втратив вже все, що міг. Тому мені потрібна заміна. – сказав батько строго.

Я подивився на нього й злісно посміхнувся знову. Він таки добре все придумав.
Як тільки я повернувся він відразу захотів мене поставити на своє місце.
Я хотів щось сказати, послати його чи образити.

Але зупинився.
Я на мить задумався, а що поганого у цьому? Що поганого у тому, що я стану на його місце?
Я готувався до цього все своє життя. Все життя мене вчили, що я буду бандитом, а армія додала мені навичок та впевненості у собі. Я був дійсно ідеальним кандидатом. Я був у чудовому віці, у прекрасній фізичній формі й взагалі мені не було що втрачати.
Навпаки, я лише здобуду для себе багато що, якщо погоджусь. Багатство, визнання, силу та ще більшу повагу у нашому світі.
-Я розумію, тобі важко зараз і ти не маєш змоги це все переварити, тому я дам тобі стільки часу, скільки потрібно. Я не хочу тиснути на тебе. – говорив батько.
Я подивився на нього і зрозумів, я хочу бути на його місці. Я хочу йому допомогти.
Дійсно, а що може бути краще ніж бути молодим, багатим і сильним?

-Я згідний. – сказав я коротко і без сумнівів.
-Що? – запитав у мене батько. -Ти серйозно? Навіть без криків, без обзивань та без проблем ти погоджуєшся? Так просто?
-Так. – відповів я коротко. -Не ти один змінився за ці роки. Давай до справ я дійсно хочу допомогти.
Батько поглянув на мене й усміхнувся.
-Алек Сілвер повертається у сім'ю. – сказав він.
А я лише закотив очі.

Далі ми сиділи з ним і він вводив мене у курс всіх справ.
Як виявилось за чотири роки змінилось не так багато і водночас стільки, що я й уявити не міг.
У плані людей, то замість деяких батьків, стали на місця діти, або замінили ми їх на когось кращого. У плані домовленостей та угод, змінились лише підписи людей і все. А от у плані техніки змінилось стільки, що я й уявити не міг.

Зараз вже були й пістолети, які можна було ховати у браслети й лінзи в очі, котрі повністю сканували людське тіло, і жучки такі, що ніхто ніколи не знайде. А про зброю я мовчу, вона була просто неперевершеною.
Ми з батьком обговорили всі паперові питання і спустились до нашого підземного сховища, де у нас був тир.
Я підійшов до місця, у якому колись проводив дуже багато часу й усміхнувся.

Батько провів мене до зброї і я вибрав собі апарат.
Потім я побачив мішень і почав по ній стріляти. Потім появилась ще одна, а потім ще одна і ще одна. А згодом вони почали рухатись.
Я стріляв і отримував від цього шалене задоволення. Це було моє, я знав, що це дійсно те, що я вмію, те, що я роблю найкраще і те, чого я так хотів всі ці роки.
Я відстріляв сотні патронів, змінюючи зброю, калібри та пози, через деякий час я зупинився.

Батько підсунув мішені до нас і побачив, що у кожній з них була лише одна діра, посередині голови, але вона була прострілена близько десяти разів. Тобто я попадав постійно в одну і ту ж точку, у голову.
-Молодець, вправності не втрачаєш. – сказав він.
Потім ми пішли далі і я побачив ринг, на якому бились два бійці.
-Ми трохи розширили наші приміщення і вирішили збільшити кола занять команди. – сказав батько.
-Я бачу. – сказав я.
-Ну, що, ти готовий битись? – запитав він у мене.
-Я? -запитав я.
-Так, ти ж тепер власник цього всього, доведи свою силу людям. Покажи, що ти вартий того, щоб за тобою йшли. – сказав батько суворо.
Я усміхнувся злісно. Це була перевірка і я готовий був її пройти.
Я підійшов до рингу і запитав, хто готовий зі мною битись.
Викликалось відразу кілька бійців і я усміхнувся.
-Давайте всі відразу. – сказав я.
-Всі відразу? – запитали вони.
-Так, я хочу побачити, на що ви всі здатні. – сказав я.
Вони переглянулись між собою.
-Та ми тебе всі покладемо, не пройде і хвилини. – сказав один з них.
-Це ми перевіримо. – сказав я.
Батько дивився на мене здивовано і не знав, що відповісти. Він був наляканий.
-Дурень, на тобі живого місця не залишиться. – сказав він мені.
-Ти впевнений? – запитав я.
-Так їх же п’ятеро! А ти один! – крикнув вже батько.
-Ідеально. -усміхнувся я.
Я пішов до рингу, зняв свою спортивну кофту і залишився лише у штанах.

Я був дуже самовпевненим ідіотом і самогубцем, адже йшов проти п'яти здорових бійців. Так думав би кожен. Але я знав, що мене чекає, я знав, як їх перемогти.
На війні була моя команда з п’яти хлопців, я був шостим, і ми досить часто бісились і в одну з таких ночей, коли мене призначили командиром вони всі дуже з негативом до цього віднеслись. Звісно, адже я був наймолодшим та був там менше за інших і тут вже мусив керувати ними всіма.
Хлопці розізлились і однієї ночі напали всі на мене відразу.

А я не здався, звісно я отримав тоді добре, адже мені було всього двадцять два і я був дурним. Але я не здався. За що вони мене почали поважати й сказали, що справжній командир ніколи не здається.
Відтоді я був у них головним і відтоді вони вчили мене битись. Але не просто битись, а битись допоки я не міг покласти їх всіх за один бій. Це було дуже важко, дуже довго та нереально. Але я настільки вивчив їхні рухи, настільки вивчив все, що вони робили, що міг передбачити їхні удари, що я і робив. І це допомагало мені перемагати.

Звісно, зараз я мав зовсім інших супротивників, але я знав, що є всього п’ять стилів бою, п’ять характерів бою і всі ці характери були у моїх напарників на війні. Тому нічого дивного я не бачив тут.
Тут теж було п’ятеро людей, бійців, котрі хотіли перемогти. Але котрі не знали, що я знаю кожен їхній рух, адже я знав які стилі бою є і як людина може далі себе вести.
Це мені й зіграло на руку.

Як тільки бій почався я зрозумів, що слабкі сторони у всіх них, це ноги, адже ноги вони тренують найменше, принаймні троє так точно. Так я їх і вирубив. Я вдаряв по ногах, а потім по голові й все, вони були знешкоджені.
Двоє інших, як я зрозумів, найкращих тут, були сильні, і дуже швидкі. Але вони бездумно мене били, вони не аналізували мої рухи й не знали, що я буду робити далі. А я знав. Тому і їх, правда не без травм, знешкодив. Одного мало не задушив ногами, а іншого руками. От і все. Було важко, майже нереально, але я зробив це.
Я спустився з рингу під оплески всіх присутніх.
Батько подивися на мене і запитав:
-Де ти так навчився битись?
-Був би ти з п’ятьма амбалами на війні, то і не такого б навчився. – відповів я, витер кров на губі й пішов у душ.
Так і пройшов мій вечір. Я знайомився зі своєю командою та розмовляв про справи з батьком.

На наступний день я вирішив таки дізнатись більше про своїх брата та сестру. Мені дуже важливо було, чим вони займались і що робили. Я упустив дуже багато і хотів наздогнати те, що втратив.
Тому зранку я прокинувся, ми поснідали і я пішов до братової кімнати.
-Можна? – запитав я.
-Так, заходь. – сказав він і витягнув навушник з вуха.
-Я хотів поговорити. – сказав я.
Адам усміхнувся.
-Ти не проти, що я стану замість батька? – запитав я відразу його те, що хотів дізнатись.
-Звісно ні. Ти був народжений для цього. – сказав він. -Я буду лише радий, а то змучився тату допомагати, він мене вже дістав, зроби то, знайди то, поставив жучок там.
Я розсміявся. А Адам мене підтримав і ми разом сміялись від душі.
-Як у тебе взагалі справи? Маєш дівчину? – запитав я.
Адам нахилив голову донизу.
-Ей, кажи, я буду радий, якщо ти розповіси. – сказав я.
Адам усміхнувся.
-Так, маю, вона класна і вона дочка нашого водія Петра. – сказав Адам.
-Аліна? -запитав я.
Брат лише похитав позитивно.
-Це ж круто, брате, я радий за тебе. Батько знає? – запитав я.
-Знає, але надто вже швидко хоче нас одружити. – сказав він і посміхнувся.
-Воу, воу, чекай, тобі лише шістнадцять. – сказав я.
-Ага, це ти йому скажи, а не мені. – сказав він.
-А як же Алісія, їй же двадцять один. – сказав я.
-Еее, ні, вона давно вже заборонила батьку лізти в особисте життя і він її слухає, адже вона єдина донька. – сказав Адам. -Думаю, тепер коли ти повернувся, то він буде тобі виносити мозок внуками, а не мені.
-Ну, так, брате, адже я трішки старший від тебе. – сказав я.
-Ага, він тобі ще не казав? Він хоче, як мінімум десять внуків і це не обговорюється. – сказав Адам.
-Ох ти ж чорт. – сказав я.
-Ага, підстава ще та. – сказав він.

І ми разом розсміялись. Я був дуже радий, що ми так провели час з братом. Я неймовірно був йому вдячний, він відкрився мені з зовсім іншої сторони. Ми стали з ним ще ближчі, ми стали справжніми братами.
Ми провели з братом майже весь ранок разом, а потім після обіду я сів за руль і поїхав за сестрою до університету. Я хотів забрати її додому і поговорити з нею.

Я під’їхав до університету на своїй сірій BMW, вийшов з неї й став чекати сестру.
Я дуже сумував за своєю тачкою і це була насолода їздити нею.
Я стояв і чекав сестру і вона не забарилась.
-Ого, які люди у Голлівуді. Чому це ти вирішив мене забрати? – запитала вона.
-Не можу я так просто сестру забрати? – запитав я у відповідь.
-Звісно можеш. – сказала вона і кинулась мені на шию.
Алісія обійняла мене і поцілувала у щоку.
-Воу, з чого така ніжність? – запитав я.
-Ей, ти що за мудак і що робиш з моєю дівчиною? -запитав чоловічий голос поруч.

Я обернувся і побачив високого, мускулистого хлопця. Хм, непоганий варіант. Як я зрозумів, це був хлопець Алісії.
-Я тобі пику наб'ю зараз. – сказав хлопець злісно.
Я розсміявся.
-По-перше, хлопче, - звернувся я до нього. -Пику я тобі наб'ю, а по-друге, я радий, що мою сестру може ще хтось крім мене захистити. – додав я.
Він поглянув на мене здивовано.

Невже він не зрозумів, що ми родичі? Мені здавалось, що це було очевидно. Алісія мала теж світле волосся, риси обличчя батька, як і я, але очі у неї були блакитні, мамині. А у мене невідомо чиї, напевно батькові.
-Ох, чорт. Вибач. Я не знав, що ти її брат. – сказав хлопець.
Я усміхнувся.
-Алек Сілвер. – сказав я і простягнув йому руку.
-Андрій Кирилюк. – сказав хлопець і потиснув мені руку.
-Алісія, я радий, що у тебе такий хлопець. – сказав я.
-Ага, тільки тато вже дуже спішить, він вже чекає внуків. Ой, то ж я тепер не найстарша! Точно, то можна тебе вести додому! – сказала вона й останнє сказала своєму хлопцеві.
-Чорт, оце так підстава. – сказав я.
Алісія усміхнулась.
-Я щойно приїхав, а від мене внуків вже чекають. – сказав я.
-А ти що думав? -запитала сестра. -Батько марить вже ними.
Сказала вона.
-Ок, ми пішли у кіно, гарного дня. -вона повідомила мені.
-І тобі. – сказав я.

Я попрощався з нею і повернувся до свого авто. Сьогодні день навряд чи проведу з нею. Та і взагалі нічого цікавого не відбулось, добре, що хоч з братом поспілкувався.
Я стояв ще кілька хвилин, а потім сів у автомобіль.
Завівши мотор я вирішив вже їхати, але раптом біля входу до університету промайнула знайома фігура.
Я пригледівся, ні це не може бути вона.
Я ще ближче глянув, але дівчина вже зникла.
Я тряхнув головою і подумав, що мені вже щось ввижається.
Я випив води, завів авто і поїхав додому.

Вдома я розбирався з документами, котрі батько мені дав, зробив кілька дзвінків і пішов спати. Адже дуже багато що сталось за цей день і мені хотілось відпочити.
Як тільки я заплющив очі, то побачив блакитні очі, котрі давали мені надію на краще, котрі мене рятували всі чотири роки й ті, котрі вже скоріше всього мене забули.
Очі дівчини, котру я підвів, зрадив і котра скоріше всього мене ненавидить.

Я прокинувся посеред ночі й зрозумів, що мені потрібно її знайти й пояснити все. Хай, хоч би що там було, я хотів, щоб вона знала правду. Я хотів, щоб вона знала, я її не зрадив. Я робив так, як потрібно було, або як хотів. Але боляче їй робити точно не хотів.
Я знову заплющив очі й заснув, тепер вже до ранку.