Глава 4 Вибір.

Алек

Я стояв з автоматом у руці й у камуфляжі. Я прицілився і вистрілив. Бінго! Прямо у точку, саме туди, куди потрібно. У саме серце супротивника.
Я знав, що цим спровокую сутичку, але саме цього я і хотів.

Потім я зістрибнув з танку і пішов першим нападати.
Ми йшли невеликою групою, але ми були найкращі. Я був один з найкращих стрільців, а хлопці допомагали мені. Наша група складалась з шести людей і нас відправляли на самі гарячі точки, на найнебезпечніші завдання. Адже кращих за нас не було.

І зараз ми були у Сирії, спасали мирне населення від нападів терористів. Це вже було звичною, щоденною моєю справою і я звик до такого життя. Вже чотири роки я їздив по світу, тренувався, вчився та ставав все кращим і кращим, поки не досягнув того, що маю зараз.

-Давай, чисто. – сказав я і показав жестом хлопцю зі своєї команди.
Він пішов за мною і ми разом перевірили жилі будинки, котрі були з’єднані між собою.
Ми обійшли всі ті, що були тут і я зрозумів, що терористи або встигли втекти, або я таки добре їх підсмалив.
Після перевірки ми вийшли на двір.
-Тут чисто, бос. – сказав мені Колін.
-Ок. Але будьте обережні. – сказав я.

Ми завжди були на насторожі, адже кілька разів вже таке було, що терористи виникали, у прямому сенсі, з-під землі, стрибали з неба, як сніг на голову або виникали нізвідки.
Але цього разу, на щастя, все було тихо.
-Все, хлопці, на сьогодні ми зробили свою роботу. Можемо повертатись додому. – сказав я і махнув їм.
Вони позитивно похитали головами та рушити за мною у вантажівку.

Я сів за кермо і ми поїхали до нашої бази, котра була неподалік звідси.
Ми під’їхали до наметів та нарешті могли відпочити.
Ми вже пів року тут були й не мали часу на спокій та на відпочинок, це була одна з найгірших частин у світі, де терористів було, як піщинок у пустелі. А значить робота у нас була.

Я зайшов у свій намет та переодягнувся у чистий одяг.
Я зняв камуфляж та одягнув просту білу майку і спортивні штани.
-Бос, можна? – запитав у мене хлопець, котрий носив пошту. -Вам лист.
-Так, Енді, заходь. – сказав я.
Він підійшов до мене, привітався й усміхнувся. Я махнув позитивно і взяв у нього лист.
Мені рідко хтось писав і це мене здивувало.
Я відкрив лист і там побачив написаний від руки, красивим почерком списаний листок А4.

Це був лист від мого батька. Від того, кого я вже не бачив чотири роки. І за чотири роки це була перша звістка від нього. Частіше я спілкувався з сестрою, Алісією, котра мені писала листи й розповідала про своє життя. І з братом Адамом, котрий був ще школярем, але дуже вже був розумним. Вони були моєю сім’єю і я їх дуже любив.

Я відкрив лист і почав його читати.
«Алеку, синку, пробач мені за все. Я був нікудишнім батьком і змусив тебе вибирати між сім’єю та обов’язком. І я помилився, адже ти обрав не мене, а свій обов’язок. Я помилився, думаючи, що ти захочеш бути таким, як я. Ти зовсім інший. Ти повна моя протилежність. Ти сильний, відважний і мужній, як мама. Ти не боїшся нічого і ніколи не проявляв слабкості, на відміну від мене, зовсім, як вона. Після смерті мами, я здався і віддалився від тебе. Мені дуже жаль.
Синку, де б ти не був, повертайся додому, ти нам дуже потрібен. Я хочу, щоб на старості діти були поруч і щоб не наражали себе на небезпеку. Мама була б дуже рада, якби ти проявив милість до мене.
Пробач мені.
Твій батько,
Роберт Сілвер.»

Я прочитав лист і він у мене не викликав зовсім ніяких емоцій. Навіть серце ні разу не забилось частіше від цього.
Все своє свідоме життя, я ненавидів батька. Спочатку за те, що він не казав мені правду про маму, потім за те, що змусив поїхати з Іспанії, де мені, дев’ятирічному, було так добре. Де була та, котра мене розуміла без слів, і нехай їй було лише п'ять тоді, я вже знав, що вона змінить моє життя. Вона робила його тоді кращим.

А потім у двадцять один. У той вечір, вечір випускного моєї сестри, я зробив найгіршу річ у житті й у цьому всьому був винен мій батько.

Я забрав тоді Аріну Кінг до себе і не витримав, я дивився на неї у світлі місячного сяйва і не мій стриматись. Вона була неймовірно красива у білизні та такою ніжною у тьмяному світлі. Я так хотів її поцілувати, вона була така ніжна, така солодка і така справжня. Вона віддалась мені тілом, душею і всім чим можна було. І я був тоді на сьомому небі від щастя. Це була найкраща ніч у моєму житті, якби не батько.

За кілька годин після нашої ночі разом, о четвертій ранку він ввірвався у мою квартиру і почав на мене кричати, добре, що у спальні шумоізоляція і він не розбудив Аріну.
Я досі пам’ятаю ту розмову, в деталях.

-Ти негідник! Ти сволота! Замість того, щоб виконувати свою роботу, ти тут трахаєшся з якоюсь бабою!!! – кричав він розлючено.
-Якою роботою, тою що ти мені підготував???! Не хочу я такого життя! Я ненавиджу це все! Я не хочу бути таким, як ти! Я не ти!!!! – кричав я у відповідь.
-Ти невдячний кусок лайна! – кричав батько.
-Такий же, як і ти! Ти мене таким зробив! Це ти у всьому винен! – кричав я.
Батько замовк і стояв, свердлив мене поглядом.
А через кілька хвилин відповів дуже строго та злісно:
-Або ти повертаєшся до роботи або ти мені більше не син і бачити тебе я не хочу. Можеш забиратися, куди хочеш!
Я подивився на батька, усміхнувся злісно і сказав:
-Гаразд. Але ти про це пошкодуєш.
Я обернувся, пішов у спальню, закинув перші речі, котрі попались під руку у сумку, оглянувся на дівчину, котра спала на ліжку. Я підійшов до неї, нахилився і сказав тихо:
-Пробач, принцесо.
А потім вийшов з кімнати.

Батько стояв у вітальні й усміхався єхидно, він думав, що я поїду з ним.
А я цього не зробив. Я вийшов зі свого будинку, викликав таксі й поїхав у аеропорт. Батько дзвонив мільйони разів, але я викинув телефон через вікно автомобіля.
Я приїхав у аеропорт і сів на перший літак до Америки. Я встиг, перед тим, як викинути телефон, написати сестрі повідомлення, що я її люблю і дам про себе знати.
Так я і зробив.

І от я вже чотири роки не був вдома.
Як тільки я приїхав у Америку то знайшов собі роботу у військовій частині. Я був у дуже хорошій фізичній формі й вони відразу мене взяли. Там я і жив, і їв, і тренувався з ранку до ночі. Так я пробув там рік, а потім мене почали відправляти на завдання. На них я показував себе найкращим снайпером і бійцем. Тому вже через рік мене відправили зовсім на інший континент, де я до цього часу і був.

Я читав лист від батька і мені не було від нього ні холодно ні жарко. Я не хотів повертатись, я хотів жити своїм життям. Мені тут подобалось. Тут були друзі, жінки, випивка та все, що потрібно.

Я дивився на лист від батька і сумніви почали закрадатись у моїй голові.
А що якби я не поїхав тоді? Що було б зараз? Ким би я був? З ким би мене доля звела? Можливо я був би з Аріною Кінг?
Запитував я себе, але відповіді не знаходив.

І як тільки я подумав про маленьку чорноволосу бандитку, тут же моє серце пропустило кілька ударів.
Я залишив її ні з чим, забрав у неї все, що було. Розтоптав її довіру та зрадив її. Я поїхав і навіть не пояснив, чому їду, для чого і що вона важлива для мене була.

Я не пояснив і не сказав, що та ніч була особлива не лише для неї, але і для мене. Як тільки я відчув, що був першим у неї, то мене аж пересмикнуло і я не міг зупинитись вже. Я прив'язався до неї душею і тілом. Вона полонила мене.
Я не можу забути її й досі. Я пам’ятаю кожен вигин красивого тіла, кожну родимку на животі та погляд таких красивих очей. Очей, котрі рятували мене щоразу, коли я йшов на смерть. Очі, котрі снились мені й котрі так освічували мені шлях. Погляд маленької чорнявої красуні мене полонив і я не міг нічого вдіяти з цим. Я існував так вже чотири роки і єдине світле у душі, це була вона. І думка про неї гріла моє холодне і безжальне серце.

Я стояв у своєму наметі й тримав у руках лист. Я стиснув його у руці й кинув на ліжко.
-Бос, ти у порядку? -запитав один з моїх хлопців, коли я вийшов до них.
-І так і ні. -відповів я.
-Погані новини з дому? -запитав ще один.
-Та ні, скоріше навпаки, хороші. – сказав я.
-Тоді чому ти такий злий? – запитав ще один.
-Бо вони хочуть, щоб я повертався додому. - сказав я злісно.
-Бос, якби мене хтось чекав вдома то я б вже кинув все і летів туди.- сказав один з них.
-Як же ви тут без мене? – запитав я.
-Чому без тебе? Ти забув, що наш контракт закінчився на минулому тижні й ми у будь-який момент можемо поїхати додому. – сказав ще один мій хлопець.
-Справді? – запитав я.
-Так. – сказав він.
-Тоді що ми тут робимо? У вас же сім’ї, діти. – сказав я і злився сам на себе.
-Не знаємо, ти бос, ти все вирішуєш. – сказав ще один.
Я встав і подивився на своїх хлопців.
-Тоді я вирішив, завтра відправляємось додому. – сказав я.
Хлопці почали радіти, але не встиг я це сказати, як мені під ноги прилетіла бомба.
-Бос, бомба!!!!! – крикнув мій напарник і збив мене з ніг, чим і врятував мені життя.

Бомба вибухнула, а ми всі, як зомбі повставали й почали шукати зброю, котра була десь близько.
Як тільки ми прийшли у себе то почали відбиватись, добре, що мали все під рукою, а то б вже лежали у землі.
Ми швидко відбили атаку терористів і на щастя ніхто з моїх людей не постраждав. Лише відбулись кількома подряпинами. А от цілий штаб зменшився на дуже велику кількість людей. Мені й моїм людям неймовірно пощастило, всі казали, що ми народились у сорочках, особливо я, адже перша бомба прилетіла прямо мені під ноги і якби не мій хлопець, то я б вже гнив у землі. Тому ми вирішили, що це було наше останнє завдання. Досить з нас небезпеки.
Після всього ми з хлопцями зібрали речі, сіли у вантажівку і поїхали геть з цього проклятого Богом місця.
Ми приїхали до місцевого аеропорту та відправилися до Америки всі разом.
Як тільки літак приземлився, я купив собі телефон і набрав номер, котрий знав на пам'ять, адже він був у кожному листі.
Довго ніхто не відповідав, а потім я почув такий рідний голос:
-Алісія Сірвер, слухаю.
Я усміхнувся, вона така доросла вже стала, зовсім змінився голос.
-Алісія, це я, Алек. – сказав я спокійно.
В трубці я почув, як хтось почав плакати.
-Ц...ц...це дійсно ти???? – запитала вона, не вірячи.
-Так, сестричко, це я. – сказав я.
-Живий. – сказала вона і знову заплакала.
-Живий. – відповів я.
-Нам сказали, що на вас напали й було дуже багато жертв. – сказала вона. -Ми думали, що ти.... що ти.....
Її голос надірвався.
-Ні, маленька, я живий і скоро буду вдома. – сказав я.
-Чесно???? – запитала вона негайно.
-Так. – відповів я.
-О Боже, Алек..... – плакала сестра.
-Не плач, маленька, я скоро буду вдома. – сказав я.
Вона посміхнулась і відповіла мені:
-Ми всі тебе чекаємо.

Я усміхнувся і вибив.
Хлопці попрощались зі мною і ми пообіцяли один одному не забувати та приїжджати у гості.
-Хлопці, ви найкраща команда. Служити з вами було честю для мене. — сказавсказав я і віддав честь їм.
-Це нам була честь служити з тобою, Алек. – сказав один з хлопців і всі погодились.
-Ти найкращий командир. – сказав інших.
-Ми Вас не забудемо, сер. – сказав ще один.
-Ви врятували мене. -сказав я.
-А Ви нас, бос, рятували кожного дня. – сказав останній мій хлопець.

Я віддав ще раз честь і ми розійшлись з ними. Мені дійсно було дуже приємно працювати з такими людьми. Вони були віддані, розумні, чесні та неймовірно хороші. Це була команда мрії. Саме завдяки ним я там був і підставляв себе під кулі. Вони стали мені сім’єю і я ніколи їх не забуду.

Я повернувся, пішов назад в аеропорт і взяв білет до рідного міста. До міста, котре мене не чекало. Але я знав, там є люди, котрі мене люблять і котрі чекають мого повернення. Заради них варто жити.
Я підійшов до місць очікування і присів на стілець. Я чекав свого рейсу.

Я сидів і думав про своє, як раптом до мене підійшла маленька дівчинка, дуже схожа на Аріну у дитинстві, у неї були також красиві чорні кучері, але очі були зеленого кольору.
-Ти красивий. – сказала дівчинка мені.
Я усміхнувся.
Я дуже часто чув це від жінок, адже моя зовнішність з роками не змінилась, лише стала кращою. Я став мужнішим та сильнішим. А біле волосся, різкі риси обличчя та світлі очі були досі, як в інопланетянина.
-Ти теж. – сказав я їй.
-Ти з нашої планети? – запитала вона у мене.
Я усміхнувся, згадуючи Ангела свого. Вона також це запитувала у мене.
-Так, з нашої, а ти? – запитав я у неї.
-Так, я з мамою тут. – сказала вона.
І тут до дівчинки підійшла мама і забрала її.
-Ви вибачте її, вона лише дитина.
Я підійняв на неї очі й побачив, як вона здивувалась моїй зовнішності.
-Все гаразд, мем, я вже звик. – сказав я.

Ця зустріч мені нагадала дитинство, і те, як Аріна вперше мене побачила, що сказала та як не покинула мене в один з найважчих часів у житті.
Ті її маленькі й такі щирі обійми, були всім для мене. Вони спасали мене і я чекав нашої з нею зустрічі ще і ще.
Я жив цими зустрічами. А потім, коли поїхав з Іспанії, все змінилось у гірше сторону.

Маленька дівчинка посміхнулась і подякувала мені. А я почув у залі оголошення про свій виліт.
Я взяв сумку та відправився до посадки.
Сівши у літак я включив музику у навушниках і просидів так весь політ.

Як тільки літак приземлився і я вийшов, то відчув холодний, морозний вітер, на вулиці вже була середина грудня і всі готувались до нового року.
Я усміхнувся, не звик я до такого, адже там де я був, цілий рік було пекло.
Я закрився курткою, але це мало допомогло.
Я пройшов реєстрацію і вийшов з аеропорту. І тут на мене відразу накинулись дві людини, вони обійняли мене і почали казати, як сумували. Це був мій брат Адам і моя сестра Алісія.
-Я теж вас радий бачити, але ви мене задушите. – сказав я з посмішкою.
-Ой, вибач. – сказали вони й відійшли від мене.

А я поглянув на них. Алісія була справжньою жінкою, красивою, витонченою і такою неймовірно самостійною. А Адам був високим, красивим і дуже симпатичний.
-Ви так змінились. – сказав я.
-Ти теж, зовсім не схожий на себе колишнього. – сказав брат.
-Ходімо, батько чекає на тебе вдома. – сказала сестра.
Я зупинився і застиг.
-Я не впевнений у цьому. – сказав я.
-Алек він змінився, чесно. – сказав мені брат.

Я подивився на нього з підозрою, але таки сів у авто і нас водій відвіз до великого і красивого особняка.
Я вийшов з автомобіля і до мене підійшов старший чоловік.
Він обійняв мене і сказав:
-Вітаю тебе вдома, синку. Я дуже сумував.

Я подивився на батька і побачив у його очах розкаяння, благання про вибачення і жаль, котрий він відчував.
І тут я зрозумів, що або я пробачу його, або буду таїти злобу все життя.

І я вибрав другий варіант. Адже вони були рідними моїми людьми, крім них нікого у мене не було.
Вони були моєю сім’єю і заради них я готовий був на все.
Я усміхнувся і відповів йому:
-Тату, я теж сумував.

Батько обійняв мене ще сильніше і ми пройшли разом у дім.

Тепер я був по-справжньому вдома.