Глава 3 Нове життя.

Україна, 2018 рік.

Аріна

Я стояла у холі нашого університету та усміхалась.
Чотири роки тому я поступила в один з найкращих університетів нашої країни й вчилась тут весь цей час.
Я знала, що доля моя давно вже була написана, ще до того, як я народилась, але на цей момент, мені хотілось нормального життя. Настільки нормального, наскільки це можливо для дочки кримінального авторитета та сестри короля мафії.

Так, мій брат кілька років тому зайняв місце батька і це було одне з найкращих рішень у їхньому житті. Адже мій брат, Влад, дуже любив те, чим займався, він дуже відданий був та жорстокий. І хоча у дитинстві він був зовсім іншим, зараз він справжній чоловік, сильний, мужній та неймовірно крутий.

Це були основні риси Владислава Кінга. Але водночас він був також прекрасним братом, всі ці роки він мене захищав та оберігав, наскільки це можливо. Адже попри все сім’я для нас це основне. Ми горою один за одного. Ми готові лягли у могили за своїх і це було законом.

І звісно ж він ненавидів того, хто зробив з мене безжалісну стерву, якою я і була. Як тільки він дізнався, що зробив, у ніч випускного, Сілвер, то хотів його вбити. Але якби не шукав, то не знайшов. Сілвера і слід пропав. Було таке враження, що він просто зник з лиця Землі. Це було добре, адже ні бачити його, ні чути про нього я не хотіла. А от Влад мав на нього зуб і я йому дуже співчувала, адже мій брат жорстокий вбивця.

Чотири роки пішли мені на користь, а та, шістнадцятирічна наївна дівчинка, залишилась давно позаду. Її зрадили, її підвели та її довіру розтоптали, наче непотрібну річ. З неї зробили ці роки безжалісну дівчину, котра не має помилування та не жаліє нікого.

Від тої маленької й наявної дівчинки навіть оболонки не залишилось, вона давно позаду, вона померла для всіх.
І хай, як би не намагались мене воскресити всі, нічого ні у кого не виходило. Адже моє життя повністю змінилось після тої нещасної ночі, проведеної з Алеком Сілвером. З тим, кого я ненавиджу і хочу вбити. З тим, хто зруйнував мене тієї ночі й з тим, кого я всією душею і серцем зневажала. Адже лише повний придурок може таке зробити з дівчиною, котра довіряла йому і віддала найцінніше, що у неї було. Я віддала йому свою душу. А він її знищив.

Я стояла у холі нашого університету і чекала на свого хлопця, з котрим я познайомилась ще на першому курсі. Стас був дуже хорошим, він був добрим, він піклувався про мене і цінував мене, ніби я була скарбом.
Він постійно був поруч, спочатку, як знайомий, потім, як друг, а тепер, як хлопець. Ми з ним почали зустрічатись зовсім недавно, але я зрозуміла, що зробила правильний вибір. Стас був повною моєю протилежністю, він міг мене заспокоїти та допомогти тоді, коли я була зла. І це було те, що мені потрібно.

Звісно Стас не знав, ким я була насправді. Він нічого не знав, про моїх кримінальних родичів та про мої справи. А йому і не потрібно було це.
Він був єдиною нормальною людиною у моєму оточенні, котра була не пов’язана з криміналом, з вбивствами та з нелегальними речами. Він був єдиним, хто здавався таким нормальним, наскільки це було можливо.

І від цього я була щаслива. Я раділа життю, на трішки забувала, хто я є і які обов’язки у мене. Я по-справжньому відчувала себе просто студенткою університету, а не кримінальною мафіозі, котра могла вбити будь-кого не змигнувши оком. Я проживала те, нормальне життя з ним, про яке так мріяла, і якого так хотіла.

Я стояла й усміхалась. Я була щаслива, наскільки це було можливо на цей момент. Стас робив мене кращою, і я хотіла такою бути. А це було основне.

Раптом ззаду хтось підійшов до мене і закрив мені очі руками.
Якби я не знала, хто це, то точно б перекинула його через себе. І ще й пістолет наставила. Але я знала, хто це і знала, що він буде робити.
Це був Стас. Він завжди так робив, коли підходив до мене. Це було по-дитячому, але так мило.
-Здогадайся, хто це? -запитав він з усмішкою.
-Це ти, Стас. Я знаю. – сказала я.
Він обійшов мене і засмучено сказав:
-Так не чесно. Ти завжди надто швидко вгадуєш, що це я.
Я усміхнулась. Мені подобалась його дитяча наївність. Стас був дуже хорошим і милим. Деколи аж занадто.
-Це тобі. – сказав він і віддав мені троянду.
Я усміхнулась.
-Дякую.
-Оу, нічого собі сама Аріна Яколюк подякувала мені. Зазвичай ти злилась. – сказав він з посмішкою.
-Не перебільшуй, не така я вже і стерва. – сказала я.
-Ні, зазвичай ти ще гірша. – сказала моя подруга Віка і підійшла до мене.

Так, за ці роки у нашій дружбі нічого не змінилось, лише Віка стала ще більш доступною для чоловіків та її ставки зросли, до старших жонатих багатіїв. А так нічого не змінилось.
-Ой, хто б казав. -сказала Олена і підійшла до нас.
Олена теж не змінилась майже, лише почала зустрічатися з тим своїм чоловіком-моделлю, у котрого була закохана у школі. Як їй це вдалось, для нас досі секрет. Але Джон, так його звали, обожнював Олену і вони були прекрасною парою.
-Привіт, лялечки. – сказала ще одна моя подруга Олеся.
Я посміхнулась і підійшла до неї.
-Привіт, пузань, ти скоро вже не будеш поміщатись у двері! – сказала я їй.
-Ти знаєш, якби я тебе не знала, то образилась. – сказала Олеся посміхаючись.
-Це ж правда! Але ти ж знаєш, ми всі тебе любимо. – сказала я й обійняла її.
Дівчата приєднались до мене і ми всі обіймали Олесю.
-А тебе, улюбленого, ще більше. – сказала я до її живота і погладила його. -Хто б там не був.

Олеся посміхнулась. Вона була вже на четвертому місяці вагітності. Вони з Деном одружились рік тому і вирішили вже створити справжню сім’ю. Це було дивовижно, я була неймовірно рада за них. Вони були варті найкращого.
-Так, відійшли від моєї дружини й мого сина, а то дихати спокійно не даєте. – сказав ззаду голос з насмішкою.
-Сина??? – сказали ми троє у голос.
Олеся лише помахала позитивно.
-Ааааааааа, яке ж це щастя!!! – кричали ми й ще більше обіймали Олесю.

Коли ми закінчили Ден підійшов до неї й обійняв. Вони були чудовою парою і син це буде прекрасне доповнення до них.
-Дякуємо, ось лише зранку дізнались. – сказав Ден.
-Ми дуже раді. – сказала я.
Вони посміхнулись і ми трішки порозмовляли про звичайні буденні речі.
-Ну, ми пішли, мені ще з сесією потрібно розв'язувати питання. – сказала Олеся згодом.
Ми всі попрощались і вони з Деном пішли.
-Ми теж підемо, хочемо сходити у кіно. – сказала я і підійшла ближче до Стаса.

Він відсалютував моїм дівчатам.
Віка скривилась, а Олена закотила очі. Мої подруги дуже «любили» мого хлопця. Одна вважала його тюхтієм, а інша надто ніжним для мене. І обидві вважали, що у наших стосунках «мужиком» була я, а не Стас.
Частково вони мали рацію, адже Стас не вмів постояти навіть за себе, не говорячи вже про захист мене. Він не знав ніяких бойових мистецтв, не володів зброєю, але це не основне. Він не був сильний духом, він був надто добрим для цього. І коли до мене одного дня підійшли якісь хлопці й почали говорити образливі речі, він хотів вирішити все «демократично», розмовою, за що і отримав по пиці. Адже я не встигла вирубити ще одного, їх було четверо. Після того, я зрозуміла, що захист від Стаса це лише безглузді розмови, адже інколи потрібно приміряти силу, чого він категорично не робив.

Але для чого мені це, якщо я і сама можу покласти з правої будь-кого. Що я тоді й зробила.
Мої подруги відверто його не любили й показували це досить часто. А я лише дивилась на них вбивчим поглядом. Мені було з ним добре, а вони хай йдуть до своїх чоловіків.
-Ходімо. – сказала я і взяла Стаса за руку.

Ми пішли з ним до зупинки та сіли в автобус.
Звісно я дуже не любила громадський транспорт і використовувала його ну дуже рідко. Але я не хотіла принижувати Стаса, адже у нього не було ще своєї автівки. Тому і свою я, для наших побачень, не брала.
Я хотіла відчути себе нормальною, але інколи це вже було занадто. Як от сьогодні. Стас стояв і його затиснули бабки в автобусі, а я ледь сиділа і витримувала запах чийогось перегару.
Прекрасно.

Як тільки ми вийшли з автобуса я сказала:
-Наступного разу поїдемо на авто. Адже я більше такого не витримаю.
Стас знизав плечима і ми пішли до кінотеатру. Ми подивились якусь мелодраму, адже Стас думав, що я, як і всі дівчата, любила фільми про кохання і ми пішли повечеряти у МакДональдз.

Це все було класно, але я ненавиділа фільми про кохання і не їла фастфуд. Але Стасу про це не говорила. Я думала, що «нормальність» і повинна такою бути.
Після вечері мій водій приїхав за мною.
-Не варто було, я міг і сам завезти тебе на таксі. – сказав Стас засмучено.
-Все гаразд. Дмитро дуже хороший водій. – сказала я.
-Не у тому справа, просто я хотів сам щось зробити. – сказав Стас.
-Ти й так багато робиш. – сказала я і поцілувала його у щоку. -До завтра.
Я сіла в авто і помахала йому рукою.
Авто рушило і я усміхнулась.

Все, на сьогодні закінчилась нормальність і пора їхали у свою реальність.
Я знала, що «нормальною» мені довго не вдасться бути, адже я була зовсім не нормальною. Але насолодитись тим, що я мала зараз я хотіла. Це була ілюзія життя, ілюзія зустрічання зі Стасом, ілюзія стосунків. Я це знала глибоко у душі, але визнавати не хотіла. Я хотіла жити так, але це була не я, не справжня я і всі це знали, крім Стаса.
Авто під'їхало до великого особняка і я сказала Дмитру:
-Дякую, Дмитре, Ви, як завжди неперевершений.
-Завжди готовий допомогти, міс Кінг. – сказав він і посміхнувся.

Я попрощалась і пішла до вхідних дверей.
Я зайшла у будинок і мене відразу зустрів батько.
-Привіт, принцесо. – сказав він і поцілував мене у щоку.
-Тату, рада тебе бачити. – сказала я.
-Ну, як побачення? – запитав він.
Я усміхнулась.
-І все ти знаєш.
-Звісно, я маю очі скрізь, по цьому місту. – сказав він усміхаючись.
-Чесно, скучно було. – сказала я.
-Тоді чому ти з ним? – запитав батько.
Я усміхнулась і відповіла:
-Адже це єдина нормальна річ у моєму житті.

Тато обійняв мене і не сказав нічого. Він прекрасно все знав, він все бачив, але суперечити мені не міг. Я була сама по собі, у свої двадцять, я була вже дуже самостійною і ніхто не міг мені сказати, що робити, коли і як.

Я пішла до кімнати своєї, переодягнулась у спортивні легінси та топ, обула кросівки й спустилась знову вниз. Я одягнула теплу куртку, балаклаву та взяла рукавиці. На вулиці все-таки була зима і потрібно було одягатися тепло.
-Їдеш в офіс? – запитав у мене Влад.
-Так, хочу потренуватись. – сказала я.
-Ок. Віддай це Юрі, він знає, що робити. – сказав він і віддав мені маленьку флешку.
-Ок. -сказала я і взяла її з рук брата.
- Будь обережна. – сказав він.
Я посміхнулась і вийшла з будинку.

Я підійшла до свого залізного коня, одягнула шолом, сіла за нього та завела мотор. А потім я натиснула щосили на газ і помчала у нічне місто. Я дуже любила кататись на автомобілі, але байк – це була моя відрада, моя пристрасть і моє натхнення.

Я їхала на шалений швидкості на байку і не відчувала страху. Я не відчувала боязні та взагалі не відчувала нічого. Я їхала і насолоджувалась цим моментом, тим, що відбувається зараз. Тут і зараз я жила, не десь там. Я знала, що кожен день може бути останнім і не упускала можливості бути собою. Я жила на повну кожен день, на всі сто відсотків.
Я під’їхала до наших складів, заглушила байк і зайшла всередину.
Я зайшла у ліфт та зняла шолом.

-Привіт, Арі, радий тебе бачити. – сказав голос у ліфті.
-Привіт, Юра. Я маю тобі дещо. – і я вийняла флешку і показала її у камеру.
-Вже йду. – сказав він.
І як тільки відкрився ліфт, Юра вже стояв біля нього.
Я віддала йому флешку, він посміхнувся і я пішла до нашої спортивної зали.
-Ну, що готова розім'яти кісточки? -запитала у мене Інга.
Я усміхнулась. Інга була ровесницею мого брата і снайпером у нас у команді, але також вона дуже добре билась. Вона була однією з найкращих і я тренувалася завжди з нею. Вона вчила мене різних нападів та захватів, також вона підказувала, як краще вдарити, куди дивитись і як взагалі швидко реагувати на напад супротивника. Інга була найсильнішою з жінок у нас і тому саме вона мене тренувала.

-Звісно. – сказала я і поклала свій рюкзак на лаву.
Ми вийшли з нею на ринг і стали у стійку.
-Сьогодні полегш будемо чи зі всієї сили? – запитала вона.
Інга усміхнулась. Вона завжди ставила мені це питання й у мене відповідь вже чотири роки поспіль була одна.
-Без милосердя, як завжди. – відповіла я.
Інга взяла капу у рот і кинула мені. Це на всякий випадок, щоб зуби не повилітали й ми почали бій.
Інга чекала поки я нападу і я напала відразу.
-Перше правило, не нападає перша. – крикнула вона мені.
-Та ми так і стояли б цілу ніч. – відповіла я.
Інга розізлилась.
-Я сказала, перше правило не нападай перша! – крикнула вже вона.
Я опустила голову.

Потім ми знову стали у стійку і я дочекалась її нападу.
Я знала, що нападати першій не можна, але інколи порушувала це правило.
Ми почали битись з Інгою і не мали жалю одна до одної. Я вдарила її у корпус і вона мене. Я лупила її хуками й вона мене. Я брала її у такі захвати, що вона майже не дихала і вона теж це робила.

Наш бій тривав більше ніж пів години й коли ми вже були виснажені, то здались одна одній.
-Дякую за бій. – сказала я.
Інга посміхнулась.
-Завжди рада набити тебе. – сказала вона. -Ти молодець сьогодні.
-Дякую, є у кого вчитись. – сказала вона.
Я посміхнулась і пішла у душ.
Після душу я посушила голову, одягнулась у свій змінний одяг та вийшла з офісів наших.

Я знову одягнула шолом та помчала додому.
Я зайшла у будинок, підійнялась у свою кімнату та помітила, що вже на годиннику була друга ночі. Пора спати, завтра рано вставати потрібно буде.
Я лягла у ліжко і заснула.

Такий у мене був ритм життя, вдень я була звичайною студенткою, дівчиною свого хлопця, а ввечері тренувалася, стріляла та билась, як справжня бандитка, котрою я і була.

Таке життя мене влаштовувало, я любила його і не хотіла нічого змінювати. Мені було так добре, якби не одне але.
Але я завжди знала, що ілюзія нормального життя рано чи пізно пропаде, це лише питання часу. А до того я хотіла насолодитись нею сповна.

Тому я очікувала наступного дня, як останнього, адже знала, цьому всьому може прийти кінець. Я жила тут і зараз, а не десь там.

У передчутті хорошого, я заплющила очі й поринула у царство Морфея.