Ясен

Частина I. Ясен

Гомель наприкінці серпня пахне тополиним пухом і асфальтом, який за день встигає набрати жару, а до вечора віддає його назад — разом із запахом застояного бензину і чогось невиразно їстівного з відчинених вікон перших поверхів. Спальний район біля залізничного переїзду. Трьохповерхівки. Білизна на мотузках, натягнутих між балконами. Кішка на підвіконні дивиться вниз із виглядом істоти, яка давно все про все зрозуміла й визнала це розуміння нецікавим.

Гліб вийшов із під'їзду о пів на сьому. Учень не відчинив із першого разу, потім довго гримів замком, потім приніс чай, якого Гліб не просив і пити не став. Півтори години квадратних рівнянь. Хлопчик міркував непогано, але вдавав, що не міркує — з якихось власних причин, у які Гліб не ліз. Взяв гроші, попрощався, спустився.

У дворі він зрізав шлях до хвіртки через дитячий майданчик із давно облупленою каруселлю. Ясен він помітив не одразу.

Дерево росло в дальньому кутку двору, біля цегляного паркану, за яким починалася сусідня ділянка з гаражами. Старе, з товстим вузлуватим стовбуром і кроною, яка розійшлася широко й нерівно — так ростуть дерева, яким ніхто не заважав і ніхто не допомагав. Кора сіра, місцями мохова. Коріння випнулося із землі біля основи, і асфальт довкола пішов тріщинами — давно, ще за радянської влади, судячи з вигляду.

Гойдалка висіла на одній із нижніх гілок. Точніше — на найнижчій із тих, які можна було назвати нижніми. Мотузки йшли вгору метрів на три з половиною, може, чотири. Сидіння — звичайна дерев'яна дошка, потемніла від часу й вологи, відполірована там, де тримаються руки. Вузли на мотузках були затягнуті акуратно, без самодіяльності.

Гліб зупинився.

Щось у цій конструкції не складалося у звичне. Дитячий майданчик залишився по інший бік двору — там були гірка, пісочниця й уже згадана карусель. Ця гойдалка стояла окремо від усього. І висота була неправильна. Для дитини — надто високо кріпити, незручно залізти. Для підлітка, який хоче розгойдатися, — теж незручно: ноги не впираються в землю, не розженешся. Для дорослого — те саме.

Він підійшов ближче. Торкнувся мотузки. Пенькова, не нова, але міцна. Мотузки на дотик були трохи масні — чи йому здалося.

Ясен. Гілка. Мотузки достатньо довгі, щоб висіти, не торкаючись землі.

Гліб виліз на пеньок біля паркану, вхопився за сидіння й сів. Ноги повисли в повітрі — до землі сантиметрів тридцять, не менше. Він гойднувся один раз, потім перестав. Просто сидів. У дворі нікого не було. З вікна другого поверху долинав телевізор. Десь за гаражами гавкав пес — ліниво, без причини, за звичкою.

Було тихо і дивно спокійно.

Він сидів і дивився на двір із цієї невеликої висоти, і двір виглядав майже так само, тільки трохи інакше — так завжди буває, коли дивишся на звичне з незвичної точки.

* * *

Жінка з'явилася з боку арки — тієї, що виходила на вулицю з трамвайними коліями. Невелика собака невизначеної породи йшла попереду на довгому повідку й обстежувала асфальт із професійною ретельністю. Жінка не поспішала. Років сорок п'ять, може, більше — у цьому віці різниця в п'ять років перестає читатися з першого погляду. Руда, коротко стрижена. Світла сукня з дрібним візерунком.

Гліб помітив її краєм ока, коли вона вже була посеред двору.

Щось у її ході, у тому, як вона тримала голову — трохи нахиливши вправо, — змусило його придивитися уважніше. Він дивився на кілька секунд довше, ніж варто було б. Потім перевів погляд на гаражі за парканом.

Собака дійшла до ясена першою. Обнюхала коріння, обійшла стовбур по колу й сіла, дивлячись на Гліба з виразом, у якому не було ні агресії, ні приязні — лише констатація факту.

Жінка зупинилася за пару метрів. Подивилася на нього — не довго, без нетактовності, але уважно — і сказала, що краще не треба.

Гліб зліз.

Вона не стала пояснювати одразу. Підняла повідок, поки собака тяглася до коріння. Потім заговорила — рівно, без особливої виразності, як говорять про речі, що давно стали частиною пейзажу й уже не потребують інтонаційних зусиль.

Гойдалка тут років вісім, може, дев'ять. Зробила жінка, яка жила в цьому будинку — у третьому під'їзді, на першому поверсі, з донькою і великою кількістю банок на кухонних полицях. Чим вона займалася — сусіди формулювали по-різному, залежно від того, як до неї ставилися. Донька була в тому віці, коли приводять хлопців і нікого не слухають. Мати обрала інший підхід. Мотузки, дерево, сидіння — все це було оброблене чимось, що вона готувала сама. Запах був, за словами тих, хто пам'ятав, — трав'яний, із чимось гірким. Через рік донька вийшла заміж. Кажуть, добре. Поїхала до Мінська, дзвонить по святах.

Отож доньки не стало — у сенсі, не стало в цьому дворі, — а гойдалка залишилася.

Жінка зробила паузу. Собака нарешті відійшла від стовбура й лягла на асфальт біля її ніг.

Алкоголіки з'явилися наступними — місцеві, відомі, із сусідньої вулиці. Облюбували місце під ясеном, приходили вечорами. Двір до цього звик швидко — не вперше. Але приблизно через місяць компанія почала рідшати. Не тому, що розігнали чи сталося щось видиме. Просто один влаштувався на автомийку, інший поїхав до брата в Жлобин, третій — той, кого всі вважали зовсім конченим, — зав'язав і тримався, наскільки було відомо. Без кодування, без нарколога. Просто перестав приходити, а потім виявилося, що працює на складі.

Потім були мажори. Дорогі кросівки, машини біля арки, музика до першої ночі. Це тривало довше. Закінчилося ДТП — не тут, на об'їзній — і після нього в кількох із них почалися серйозні проблеми. Не смертельні, але з тих, що змінюють характер і розклад. Мати одного з них приїхала з бригадою — пиляти. Привезла інструмент, пояснила завдання, сама взяла сокиру й підійшла до стовбура першою.

Вдарити не встигла.

Жінка описала це коротко: зблідла, схопилася за серце, осіла на коріння. Викликали швидку, забрали. Бригада постояла, подивилася на це й поїхала. Дерево залишилося.