Глава 20. Стежки під курганами та Забутий Вузол

Сцена 1. Нічна тиша над старим провулком

Попіл спаленої Книги Боргів розвіявся над вогким піском іподромного манежу за лічені хвилини. Дощ поступово стихав, поступаючись місцем важкому, морозному туману, який шлейфом розтікався побіч похилених чавунних огорож. Іподром спорожнів. Тіні, що ще годину тому жадібно чигали на трибунах у очікуванні нової магічної розправи, безслідно зникли у підземних галереях.

Макс стояв серед порожнього манежу, тримаючи в правій руці Клинок Мовчання. Наповнений срібною силою Печатки, меч випромінював спокійне, рівне світіння, яке проганяло рештки отруйного шлейфу Порожнечі.

Лада підійшла ближче, піднімаючи з вогкої землі згаслу смолоскипну гільзу, на якій все ще тліли іскри магічного воску.

— Ворон утече недалеко, — мовила дівчина, і її дзеркальні очі вдивлялися в темну пащу каналізаційного колектора біля краю трибун. — Він надто звик до легких грошей Тіньового Ринку. Проте важливо інше: Книга Боргів була не єдиною річчю, яку Нишпорки підняли з найнижчих горизонтів.

Макс повернув меч у ножні, стягуючи брезентовий ремінь на грудях.

— Вони встигли щось продати до мого приходу?

— Ні. Але вони відкрили Забутий Вузол, — Лада вказала ніжним, але впевненим рухом на східний край міста, де над горизонтами темніли силуети старих промислових складів та залізничних насипів. — У щоденниках Вадима Чорного згадувалося лише три вузли — Західний, Південний та Східний. Проте існує ще один, прадавній — Північно-Східний, розташований під старими курганами біля річкової закруту. Саме звідти Нишпорки витягли Книгу. І саме звідти зараз іде той тонкий, але отруйний імпульс, який змушує тремтіти Печатку у нашій квартирі.

Макс нахилився, торкаючись долонею вогкого піску. Внутрішній зір Наглядача, загартований у боях із Ткачами Тіней, миттєво змалював підземну карту: тонкі магічні нитки, що раніше тримали баланс міста, в тій стороні були надривистими, мов розтягнуті струни.

— Якщо Забутий Вузол розпечатано, — мовив Макс, підводячись, — то Закон нашої стіни буде під постійною загрозою. Нам потрібно перекрити цей прорив до того, як туди провідають шлях інші ватажки Нижнього Міста.

Сцена 2. Нічний візит до Баби Ганни

Повернення до будинку №14 відбулося без пригод. Нічне місто спало міцним, спокійним сном, не здогадуючись про бій, який щойно розгорівся на закинутому іподромі.

Перш ніж піднятися до власної квартири, Макс і Лада зупинилися перед важкими дерев’яними дверима квартири №13. Не встиг Наглядач підняти руку для стуку, як замок сухо клацнув, і двері прочинилися самі.

У кімнаті баби Ганни панував напівморок. На старовинному дубовому столі палала єдина воскова свічка, а поруч із нею лежала розгорнута прадавня карта міських підземель, накреслена тушшю на грубому пергаменті.

— Ви спалили Книгу, — не запитала, а ствердила стара, не підводячи очей від карти. Вона була загорнута у свою теплу вовняну шаль, а єдине здорове око пильно стежило за рухом воскової краплі, що стікала по краю свічника. — Це добре. Проте ви відчули те, що піднялося на Північному Сході?

— Забутий Вузол, — сказав Макс, ступаючи на поріг. — Чому Вадим Чорний не згадав про нього у своїх записах?

Ганна важко зітхнула й звела погляд на Наглядача.

— Вадим не згадав про нього, бо сам його й запечатав понад тридцять років тому. І ціна за те запечатування була надто високою. Саме там він втратив свій перший клинок і половину своєї життєвої сили. Забутий Вузол — це не просто джерело магії. Це Серце Первинної Порожнечі, навколо якого колись побудували перші технологічні галереї нашого міста.

Вона простягнула суху руку й вказала на червону цятку на карті, розташовану під давніми курганами за залізничною гілкою.

— Нишпорки не просто вломилися туди. Вони розбили Камінь Трьох Присяг, який тримав запечатаними нижні брами. Тепер звідти просочується прадавній холод. Якщо ви не відновите присягу до наступного повного місяця, Срібна Печатка на вашій стіні розколеться навпіл від напруги.

Лада підійшла до столу й придивилася до знаків на пергаменті.

— Щоб відновити присягу, потрібен не лише Клинок Мовчання. Потрібна жива кров Наглядача та магічна живиця Землі, — тихо мовила вона.

— Саме так, дівчино, — ствердно кивнула Ганна. — І саме тому ви не можете йти туди наосліп. У тих курганах вартують не звичайні Тіньові Довжники чи Ткачі. Там мешкають Стражі Забутих Меж — істоти, які не знають угоди з Наглядачем і визнають лише пряму силу.

Сцена 3. Дорога до Північно-Східних курганів

Через дві години Макс і Лада вже рухалися вузькою стежкою вздовж високого залізничного насипу. Осінній вітер з боку річки був гострим і крижаним, пропікаючи крізь одяг. Туман тут ставав настільки густим, що світло кишенькового ліхтарика пробивало його лише на пару метрів уперед.

Макс відчував, як Клинок Мовчання за його спиною з кожним кроком ставав важчим. Чорний кристал на яблуці зброї пульсував у такт його власному серцебиттю, ніби попереджаючи про наближення до первинної, неборканої магії.

Вони вийшли до підніжжя давніх пагорбів, огинаючи напівзруйнований бетонний паркан колишнього цегельного заводу. У схилі найбільшого кургану темніла масивна арка, викладена диким каменем та заіржавілими швелерами. Це був вхід до найстарішого ярусу підземель.

З глибини арки доносився низький, вібраційний гул, від якого на поверхні калюж дрижала дрібна сітка зморшок.

— Відчуваєш? — спитала Лада, зупинившись біля входу. Вона стиснула в руці свій кістяний ніж, її постать охопило легке сріблясте сяйво, що захищало від крижаного подиху Порожнечі. — Вони чекають на нас.

— Нехай чекають, — спокійно відповів Макс, витягаючи Клинок Мовчання з ножнів.

Він дістав із кишені Срібну Печатку Вадима Чорного й міцно стиснув її в лівій долоні. Срібне сяйво миттєво огорнуло лезо меча, перетворюючи його на яскравий смолоскип у пітьмі тунелю.