Глава 8. Демонтаж застави

Сцена 1. Сталевий таран

Найманці Нижнього Порогу помітили його не одразу. Залізо їхніх панцирів скрипіло при кожному русі, а з-під важких шоломів виривалося важке, смердюче сичання. Вони звикли, що з Верхнього Міста до них приходять лише залякані боржники або зв'язані жертви.

Але людина, яка йшла прямо на них із оголеним графітовим мечем у руках, не мала в очах ані краплі страху.

— Зупинися, хробаче! — викашляв перший найманець — велетень у закривавленому фартуху з висушеної шкіри, тримаючи навалом дворучну сокиру. — Це земля Верховного Купченка!

Макс не витрачав подиху на відповідь. На бігу він підніс ліву руку зі срібною спицею до леза Клинка Мовчання. Рунічні карби на сталі миттєво зреагували на близькість срібла — вони спалахнули яскравим, біло-блакитним полум’ям, розганяючи фіолетовий туман навколо.

Він врізався в шеренгу найманців, мов розпечений ніж у масло.

Перший удар був спрямований під підборіддя велетня. Клинок Мовчання легко пробив іржавий метал шолома, прошив хрящі й вийшов крізь потилицю. Не чекаючи, поки важезне тіло впаде, Макс провернув лезо й різко смикнув його вбік, зрізаючи сокиру другого нападника разом із його почорнілими фалангами.

Залізо дзвеніло, розтинаючи нічну тишу. Сокири найманців гепали по бруківці, висікаючи іскри, але Макс рухався надто швидко. Він діяв на чистих інстинктах, загартованих у десятках небезпечних сутичок: крок убік, короткий парир, нищівний випад у незахищене горло чи суглоб.

Срібний попіл від знищених потвор закружляв у повітрі смерчем.

Останній із варти біля воріт — потвора з трикутним щитом із людських черепів — спробував відступити назад, намагаючись заскочити за залізні стулки. Макс скочив уперед, розкрутив меч над головою і з усієї сили вгатив плазом клинка по щиту.

Магічний імпульс розірвав кістяний щит на друзки. Ударна хвиля збила найманця з ніг і з гучним тріском вибила важкі засуви на масивних воротах.

Шарніри вибухнули, і залізні стулки Першої Майстерні з гуркотом завалилися всередину.

Сцена 2. Зала палаючих свічок

Всередині будівлі панувала задушлива, пекуча спека. Це був величезний цех із високими склепіннями, де колись стояли виплавні печі. По центру приміщення з кам'яної підлоги виривалися язики брудно-зеленого полум'я, а навколо були розставлені десятки масивних залізних столів, завалених купами золотого та срібного ломня, чужими тріснутими печатками та розірваними векселями.

У самому центрі цеху стояв Вівтар — масивна плита з чорного граніту, оточена колом із дванадцяти високих срібних свічок. Полум'я на свічках горіло не вгору, а вниз, всмоктуючись у кам'яні тріщини.

Біля Вівтаря стояла постать у розкішному, розшитому золотими нитками жупані, поверх якого висів масивний ланцюг із людських зубів.

Це був Верховний Купченко.

На перший погляд він скидався на гладкого, багатого купця з минулого століття: пишні вуса, зачесане назад сиве волосся, важкі золоті персні на кожному пальці. Але його шкіра мала мерзенний, восковий відтінок, а замість очей у нього були дві порожні, абсолютно чорні прірви, з яких безперервно струменів холодний дим.

— Максиміліан... — голос Купченка був оксамитовим, глибоким і водночас мерзенно-солодким, мов патока, що застоялася на сонці. — Ти пройшов крізь моїх хлопців. Непогано для звичайного смертного, який просто хотів переклеїти шпалери.

— Ремонт виявився об'ємнішим, ніж я планував, — сказав Макс, повільно ступаючи по битому склу. Він тримав меч напоготові, не зводячи очей із Вівтаря. — Але я звик доводити справу до кінця.

Купченко тихо засміявся, розправляючи свої шовкові рукави.

— Ти гадаєш, що цей меч робить тебе господарем становища? Вадим Чорний теж думав, що сталь і срібло захистять його від боргових зобов'язань. Але де зараз Вадим? Його попіл змішався із землею під твоїми ногами! Цей будинок, це місто, навіть повітря, яким ти дихаєш, належить мені за правом застави!

— Твоя застава прострочена, Купченко, — відрубав Макс.

Сцена 3. Зламаний Вівтар

Ливарник зробив рух рукою, і зелене полум'я з печей миттєво витягнулося в довгі, палаючі батоги, прямуючи точно в груди Макса.

Макс виставив перед собою Клинок Мовчання. Чорний кристал на яблуці засяяв вогняним світлом, всмоктуючи в себе темну магію полум'я, мов губка. Лезо нагрілося до білого кольору, але живиця баби Ганни тримала захист — вени на руці Макса лише злегка потемніли, не завдаючи пекучого болю.

— Зараз, Ладо! — гаркнув Макс, ринувшись уперед.

Згори, прямо з вентиляційного люка під стелею, на Вівтар упала тінь.

Лада приземлилася прямо на гранітну плиту. У її руках сяяв розжарений срібний дріт. Одним плавним, круговим рухом вона збила шість із дванадцяти срібних свічок, що оточували Вівтар.

Зелене полум'я в печах миттєво згасло із сухим тріском. Фіолетово-сірий купол над будівлею здригнувся, і крізь тріщини в стелі в цех ударили перші справжні, холодні промені передсвітанкового місяця.

— Ні! Клята дівчисько! — заверещав Купченко.Його оксамитовий голос перетворився на кінське іржання.

Його воскове обличчя почало тріскатися, розпадаючись на шматки, а з-під розкішного жупана висунулися десятки чорних, вкритих виразками щупалець, зліплених із розкладених векселів та срібних монет.

Він кинувся на Ладу, намагаючись розчавити її своїми важезними щупальцями.

Але між ним і дівчиною вже стояв Макс.

— Твій час вийшов, лихвар, — проговорячи це, Макс із силою загнав Клинок Мовчання прямо в центр чорної прірви, де мало бути серце Купченка.

Сцена 4. Фінальний розрахунок

Спалах магічного світла струсонув усю Майстерню.

Купченко видав дикий, ультразвуковий крик, який вибив рештки скла у високих вікнах цеху. Його чорні щупальця почали спалахувати білим вогнем, розпадаючись на попіл разом із розкішним жупаном і золотими ланцюгами. Магія, що тримала його безсмертне тіло понад століття, розривалася під дією Клинка Мовчання.