Глава 7. Стежка крізь попіл

Сцена 1. Мертва зона та тіньові вартові

Провулки, що вели до Старого Згарища, стискалися з кожним кроком, мов гнилі ребра велетенського соборного кістяка. Будинки довкола міняли свій вигляд: замість звичайних цегляних фасадів з'являлися похилені споруди з обпаленого каменю, де замість вікон темніли порожні, вкриті сажею очниці.

Фіолетово-сірий купол нависав майже над самими дахами, випромінюючи слабке, нудотне сяйво, у якому тіні рухалися в протилежний від джерел світла бік.

— Згарище не належить ні Верхньому, ні Нижньому місту, — тихо мовила Лада, крокуючи поруч із Максом. Її попелясте волосся повністю ховалося під глибоким капюшоном, а сірі очі без зіниць гарячково сканували темряву під ногами. — Це зона нічийної землі. Тут у дев'ятнадцятому столітті спалили перший протичумний барак, де ховали не лише хворих, а й тих, кого вважали упирями. З того часу земля просочилася попелом на три метри вглиб.

— Ідеальне місце для лихваря, який боїться світла, — відповів Макс.

Він ішов упевненим, карбувальним кроком. Важкий Клинок Мовчання за спиною більше не випалював вени завдяки живиці баби Ганни, але його присутність відчувалася як постійний, рівний гул десь на межі слуху. Зброя чекала. Вона передчувала велику кров.

Раптом Лада простягнула руку й резективно заступила йому шлях:

— Стій. Перша лінія охорони.

Перед ними розгорталася широка площа, завалена купами битої цегли, іржавими рейками та обвугленими колодами. У центрі площі стояли три постаті у довгих сірих балахонах. Вони не мали облич — замість голови під відлогами капюшонів плавали кулі з густого, сухого туману, у якому миготіли гнилі людські зуби.

Це були Тіньові Вартові — колишні боржники Купченка, які не змогли вчасно розплатитися зі своїми заставами і перетворилися на вічних слуг.

— Вони не бачать очима, — шепнула Лада, дістаючи зі складки плаща шматочок сухого чебрецю. — Вони чують тепло людського тіла та важкість срібла.

— Тоді дамо їм те, що вони шукають, — коротко кинув Макс.

Він не став обходити площу. Зробивши крок уперед, Макс повільно, із сухим металевим дзвоном витяг Клинок Мовчання з ножен.

Темне, майже графітове лезо розрізало фіолетову напівтемряву. Чорний кристал на яблуці злегка замиготів, розсилаючи по бруківці хвилі холодного, пульсуючого сяйва.

Вартові миттєво розвернулися. Кулі туману в їхніх капюшонах закрутилися зі страшною швидкістю, і звідти пролунало стогони тисяч голосів, злитих у єдине волання.

Сцена 2. Перша сутичка на Згарищі

Перший Вартовий зірвався з місця безшумно, мов кинута тінь. З-під сірого балахону вислизнули два довгих, іржавих залізних гаки, якими зазвичай чіпляють туші на бойнях.

Макс навіть не хитнувся. Він зробив короткий крок ліворуч, пропускаючи удар повз себе, і з відмаху завдав горизонтального розмашистого удару Мечем.

Клинок Мовчання розітнув повітря із високим, кришталевим дзвоном. Лезо легко пройшло крізь залізні гаки й розрізало балахон Вартового навпіл. Жодної крові не було — лише сніп білих, засліплюючих іскор та густий снігопад із чорної сажі. Істота вибухнула беззвучно, перетворившись на купу попелу ще до того, як її одяг впав на землю.

Два інших Вартових кинулися одночасно з обох боків, намагаючись затиснути Макса в лещата.

— Ладо, світло! — вигукнув Макс.

Дівчина миттєво підкинула в повітря шматочок чебрецю, обмотаний розірваною срібною ниткою, і висікла іскру кістяним ножем.

Маленький сухий пучок спалахнув яскравим білим полум'ям. Срібна нитка вибухнула коротким, але потужним світловим імпульсом, який на дві секунди засліпив кулі туману Вартових. Вона дезорієнтувалися, розмахуючи своїми зброями у повітрі.

Максу цього було достатньо.

Він зробив стрімкий випад уперед, пробиваючи груди другого Вартового точно в центр смоляного згустку. Руни на сталі спалахнули, висмоктуючи з потвори останню магічну енергію. Не витягаючи клинка, Макс крутнувся на п'яті й опиписом підрізав ноги третьому слузі.

Через п'ять секунд на площі панувала тиша. Лише три чорні плями попелу на обвугленій бруківці нагадували про те, що тут щойно стояла сторожа Купченка.

Макс опустив меч. Лезо було абсолютно чистим, але чорний кристал на яблуці став трохи теплішим. Живиця баби Ганна тримала бар'єр, але Макс відчував, як глибоко всередині клинка прокидається прадавній, невтоленний голод.

— Вони знали, що ми йдемо, — мовила Лада, підходячи до нього і гасячи пальцями залишки срібного дроту. — Це були лише розвідники. Головні сили зібрані у Руїнах Першої Майстерні.

— Тоді не будемо змушувати лихваря чекати, — відповів Макс, вертаючи меч за спину.

Сцена 3. Вхід до Першої Майстерні

Вони підійшли до масивної, напівзруйнованої будівлі з чернігівської цегли, яка колись була величним промисловим комплексом. Тепер її дах давно завалився, а з порожніх віконних прорізів валив густий, солодкуватий дим, від якого паморочилося в голові.

Це були Руїни Першої Майстерні — місце, де шістдесят років тому загинув Вадим Чорний, і де зараз Купченко готував свій ритуал.

Біля масивних залізних воріт, вкритих іржею та запеченими курячими лапками — знаками темної застави, — стояли не просто тіні. Там вишикувалася ціла шеренга Найманців Нижнього Порогу. Це були потвори, зліплені з людських кісток, свинячої шкіри та важких залізних обладунків. У руках вони тримали довгі сокири, змащені трупною отрутою.

— Їх надто багато для прямого бою, Максе, — шепнула Лада, ховаючись за кутом кам'яного паркана. — Якщо ми врядемося туди лоб у лоб, вони просто завалить тебе тілами.

Макс оглянув ворота й обвуглені стіни.

— Купченко всередині?

— Так. Я відчуваю запах його золота й гнилі. Він у центральному цеху, біля Головного Вівтаря.

Макс дістав із кишені куртки два залишкових еліксири зі срібним попелом і одну з двох спиць, що лишилися від підготовки.