Глава 6. Ціна срібного леза

Сцена 1. Отрута в жилах

Тиша, що настала після бою, не принесла полегшення. Вона була важкою, отруйною та натягнутою, мов струна перед розривом.

Макс опустився на одне коліно, змушений спиратися на Клинок Мовчання. Права рука — від кисті до самого ліктя — повністю оніміла, перетворившись на задерденілу колоду. Під шкірою, розповзаючись від долоні, що тримала шкіряне руків’я, проступали чорні, схожі на запечену туш вени. Вони пульсували в такт важкому, прискореному серцебиттю.

Меч не був безкоштовним подарунком. Він вимагав плати за свою руйнівну силу — висмоктував життя з того, хто мав зухвалість підняти його проти темряви.

— Загаси його... Негайно загаси! — прогіркий, слабкий голос пролунав від розчинених дверей.

У прорізі стояла Лада. Вона спиралася на одвірок, її попелясте волосся було розпатлане, а сірі очі без зіниць дивилися точно на чорний кристал на яблуці клинка. Кристал продовжував пульсувати важким, темно-червоним світлом, наче хижий жовток у яйці, розрізаючи напівтемряву кімнати.

— Якщо ти не розірвеш контакт зараз, — продовжувала дівчина, роблячи важкий крок через поріг, — він вип'є тебе до суха за три хвилини. Вадим Чорний не носив його просто на поясі. Він тримав його у ножнах із сирої шкіри проклятого цапа, просочених кров'ю безгрішних, і торкався руків'я тільки в захисних рукавицях.

Макс стиснув зуби так, що емаль затріщала. Біль у руці перетворився на пекучий вогонь — здавалося, ніби замість крові в вени залили розплавлене срібло навпіл із кислотою. Очі застилав кривавий туман. Зброя не просто просила крові — вона намагалася підкорити його волю, змусити вийти на вулицю й різати кожного, хто трапиться на шляху.

Зціпивши челюсті й зібравши всю свою загартовану волю в один кулак, Макс розтиснув пальці.

Меч із дзвінким, роздираючим вуха гуркотом упав на паркет.

Миттєво чорні вени на руці Макса почали бліднути, розмиваючись і відступаючи назад до долоні. Задушлива вага в грудях розсіялася, поступившись місцем дикій утомі. Він упав на руки, важко, жадібно вдихаючи холодне, насичене озоном повітря кімнати. Сухий піт виступив на чолі.

— Ти знала, що він тут? — запитав Макс через хвилину, підводячи на неї важкий, потемнілий погляд.

— Я здогадувалася, — тихо відповіла Лада, підходячи до клинка, але тримаючись на безпечній відстані в пів метра. — Вадим ніколи не розлучався зі своїм лезом. Коли його спалили на цій стіні, меч зник. Усі шукали його на Тіньовому Ринку, думали, що його вкрали вбивці. Виявляється, він сховав його під підлогу, запечатавши власною останньою кров'ю та шостим шаром шпалер.

— Він знав, що хтось його знайде, — Макс підвівся, розправляючи затерплі плечі та розминаючи пальці правої руки. Вони все ще погано слухалися, але чутливість поверталася. — І знав, що цей меч — єдиний аргумент проти того, що живе під містом.

Сцена 2. Нічний візит та історія Купченка

Глухий, дрібний стук у вхідні двері змусив обох миттєво завмерти. Це не був дикий удар тварюк із підземелля, що виламують дверні косяки — стукали тричі, з однаковим, чітким інтервалом. Так стукають люди. Або ті з нечисті, хто звик удавати людей.

Макс підхопив із підлоги свій звичайний мисливський ніж із рунічним карбуванням, накрив Клинок Мовчання брезентом і підійшов до дверей.

— Хто? — коротко запитав він.

— Відкривай, хлопче. Не чужі, — донісся знайомий шелест.

За порогом стояла баба Ганна. У руках вона тримала важкий глиняний глечик, запечатаний чорним воском, від якого тхнуло чимось гірким, та стару засмальцовану шкіряну торбу. Її єдине здорове око гарячково бігало по темних кутках під'їзду.

— Зайди, — мовив Макс, відступаючи вбік і пропускаючи стару всередину.

Сусідка зайшла, швидким поглядом окинула понівечену кімнату: тріснуті від магічного удару шибки, вивернутий паркет, здерті шпалери та купи чорного попелу в кутках.

— Вижили... — сухенько констатувала вона, ставлячи глечик на край вцілілого дерев'яного столу. — Збирач розпався на порох, а Клинок знову відчув людську руку. Погані справи, Максиміліане. Дуже погані.

— Чому погані? — зауважив Макс, замикаючи засув. — Ринок запечатаний, Збирач знищений, ключ у нас. Можна замазувати стіну й ставити нові двері.

Стара гірко усміхнулася беззубим ротом і похитала головою.

— Збирач був лише псом на короткому ланцюгу! Носієм чужої волі. Ти вбив песика, але господар уже прокинувся. Верховний Купченко дізнався, що меч Вадима знову в строю і що печатка зрушена. Він не пошле нових дрібних гончих чи розпадаючихся тіней. Він просто купить цей будинок разом із вами і спалить його дотла з усіма мешканцями.

Лада підійшла ближче до столу, насупившись:

— Купченко не має права виходити на Верхнє Місто. Великий Договір п’ятдесятих років чітко забороняє темним купувати майно чи землю над Порогом. Якщо він порушить Договір, Вартові Світла знищать його бізнес.

— Договір написано сріблом, дівчино! — вигукнула Ганна, і в її голосі вперше пробився справжній, панічний жах. — А срібло Чорного сьогодні тріснуло! Вартові давно продалися за темні облігації та прадавні золоті дукати. Купченко вже збирає Орду на Старому Згарищі. До сходу сонця вони будуть тут. Вони перекриють вулиці, і жодна швидка чи поліція сюди не доїде — для звичайних людей цей будинок просто «загориться від несправної проводки».

Макс присів біля столу, розглядаючи глечик із чорним воском.

— Хто такий цей Купченко?

— Найбагатший тварюка підземного міста, — тихо відповіла Ганна, опускаючись на табурет. — Колись він був звичайним лихварем, але продав свою душу й шість поколінь свого роду, щоб стати безсмертним володарем Тіньового Ринку. Все, що продається за бруд, кров і срібло, проходить через його руки. І саме він шістдесят років тому замовив вбивство Вадима Чорного, бо Вадим відмовився виплавити для нього Перстень Влади над Порогом.

Сцена 3. Ритуал змащення та підготовка

— Що в глечику? — запитав Макс, торкаючись пальцем холодного воску на горлечку.