Глава 4. Повернення боргу

Сцена 1. Господар кістяного крісла

Шестипалий Збирач підвівся повільно, із сухим тріском, наче його суглоби складалися з висохлих гілок. Постать у чорному оксамитовому камзолі виявилася високою — понад два метри. Обличчя ховалося в глибоких тінях широкого капюшона, але з-під темної тканини визирали два тьмяних, попелястих вогники.

Його руки — довгі, вузлуваті, з шістьма тонкими фалангами на кожній долоні — вислизнули з рукавичок.

— Ти пройшов Нижній Поріг, Максиміліане... — голос Збирача лунав звідусіль одразу, вібруючи в масивних залізних ланцюгах під стелею. — І навіть привів із собою маленьку втікачку.

Лада миттєво зробила крок убік, витягуючи зі складками плаща тонку срібну голку, на кінець якої була прив'язана нитка з її зап'ястя. Її попелясті очі палали рішучістю.

— Він приніс те, що належить майстерні, Збирачу, — відрубала дівчина. — Його борг перед цим місцем закритий.

— Борг закривається лише кров'ю або сріблом, — Збирач ступив у коло світла. Його обличчя виявилося висушеною маскою із запеченої шкіри, без носа та губ. — А у нього немає стільки срібла, щоб відкупитися від шести шарів.

Макс не витрачав слів на розмови. Поки істота говорила, він непомітно намацав на поясі два флакони з очищеним сулемовим розчином і затиснув їх між пальцями.

— Моє срібло завжди зі мною, — сказав Макс. — І воно має дуже гострий край.

Збирач зняв із пояса важкий залізний цеп зі шпичастою булавою на кінці.

— Тоді лиши свій палець поруч із пальцем Вадима!

Сцена 2. Сталь проти кістки

Збирач зробив ривок із дивовижною для його високого зросту швидкістю. Залізний цеп зі свистом розітнув повітря, прямуючи точно в голову Макса.

Макс пішов під удар, перекотившись через ліве плече. Важка булава з гучним гуркотом врізалася в кам'яну підлогу, розбиваючи бруківку на друзки.

Не втрачаючи жодної секунди, Макс підхопився й кинув перший флакон просто в оголені груди Збирача. Скло розбилося, і їдкий розчин багряно-срібного пилу спалахнув на чорному оксамиті, випалюючи сіру шкіру істоти.

Збирач дико, ультразвуково заверещав. З його рани замість крові бризнула густа чорна смола.

— Ладо, печатка! — вигукнув Макс, нападаючи з ножем.

Його клинок, вкритий сяючими рунами, розрізав повітря. Макс завдав трьох блискавичних ударів: перший — у вигин ліктя Збирача, другий — по коліну, змушуючи велетня осісти, а третім коротким випадом пробив суглоб шестипалої кисті.

У той самий момент Лада метнулася до масивного ковадла в центрі кімнати. Вона встромила срібну голку в глибоку тріщину на металі й почала гарячково шепотіти замовлення, намотуючи нитку на закривавлений рог ковадла.

Ланцюги під стелею забриніли, оживаючи. Вони почали падати додолу, мов залізні змії, обвиваючи тулуб Збирача.

— Ні! — прохрипів Збирач, намагаючись розірвати пута своїми довгопалими руками. — Ця майстерня належить Нам!

— Ні, — Макс вихопив із кишені срібний ключ із закованим у бурштин суглобом. — Вона належить тому, хто тримає печатку.

Макс із силою загнав срібний ключ точно в отвір на вершині ковадла.

Сцена 3. Запечатаний світанок

Спалах срібного світла був настільки яскравим, що на мить засліпив усіх.

Ключ у ковадлі повернувся сам — із важким металевим клацанням. Закодовані руни на стінах майстерні спалахнули блідо-синім вогнем. Ланцюги зімкнулися на шиї та тулубі Шестипалого Збирача, стягуючи його до самої підлоги. Його тіло почало розпадатися на сірий попіл та сухі пластівці сажі, які миттєво затягувало в розколини між камінням.

За кілька секунд усе затихло.

Від Збирача лишився тільки купка чорного попелу та важка залізна рукавичка з шістьма пальцями, яка розсипалася від першого ж дотику вітру.

Макс важко дихав, спираючись на ковадло. Нарешті руни на його ножі згасли, повертаючи сталі звичайний темний колір.

Лада повільно підійшла до нього. Срібна нитка на її зап’ясті більше не сяяла — вона стала м’якою, перетворившись на звичайну тонку прикрасу.

— Справу зроблено, — тихо мовила дівчина. Вона простягнула руку й витягла з ковадла ключовий бурштин, який під час ритуалу тріснув навпіл. Сухий палець Вадима всередині перетворився на попіл. — Двері до вашої квартири запечатані з того боку. Більше ніхто з Нижнього Порогу не турбуватиме тебе через стіни.

— А як щодо тебе? — запитав Макс, ховаючи ніж назад до піхов.

Лада подивилася на розірвану нитку на своєму зап'ясті й ледь помітно посміхнулася.

— Я вільна від боргу перед Ринком. Тепер я можу піднятися нагору... туди, де є сонце.

Епілог. Новий шар

Коли Макс повернувся до квартири №14, за вікном вже повноцінно панував ранок. Промені сонця пробивалися крізь вимите скло, освітлюючи порожню кімнату.

На стіні, де ще вночі був шестипалий слід і запечена кров, тепер стирчала лише рівна, сіра штукатурка. Жодних рун, жодного смороду, жодного шепоту з-за бетону.

Макс підійшов до вікна, відкрив його настіж і впустив у кімнату свіже ранкове повітря. На сходовому майданчику тихо клацнули двері — баба Ганна з тринадцятої квартири, здається, нарешті зняла свій важкий засув.

Макс дістав із рюкзака нову рулонну ґрунтовку, валик та відро з білою фарбою.

Його ремонт тільки починався.