Глава 3. Тіньовий ринок та срібний нікель

Сцена 1. Вулиця без сонця

Крок за межу цегляної арки відчувався так, ніби Макс пірнув у крижану, густу воду. Повітря миттєво змінилося: замість підвальної вогкості в легені вдарив холодний, суховільний сморід сушених трав, паленого жиру, дешевого тютюну та солодкуватої отрути.

За спиною із сухим тріском закрилася цегляна кладка. Шлях назад був запечатаний.

Макс опинився на вузькій, брукованій вулиці, над якою замість неба нависали важкі, вкриті кіптявою склепіння древніх підземель. Обабіч тягнулися похилені дерев'яні та кам'яні ятки, освітлені блідо-фіолетовими та мерзенно-жовтими гасовими ліхтарями.

Це був Тіньовий Ринок.

Навколо вирувало життя, яке ніколи не бачило денного світла. Поміж ятками снували химерні постаті: істоти в довгих плащах із надто довгими суглобами, торговці з вовчими очима, що виставили на продаж засушені дитячі сльози та флакони з передсмертним подихом, та дрібні біси-збирачі, які нишпорили під ногами, шукаючи загублені срібні монети.

Макс натягнув капюшон куртки нижче на чоло. Тіньовий Ринок не пробачав слабкості, а людський запах тут діяв на місцевих мешканців, як свіжа кров на зграю голодних псів.

Він повільно пішов уздовж рядів, тримаючи руку на руків’ї ножа. Руни на лезі під курткою безперервно пульсували, попереджаючи про десятки очей, які проводжали його з темряви яток.

— Свіжа людська фаланга! Дешево! — гукав горбатий торговець із трьома зіницями в кожному оці. — Або, може, пан бажає купити дівочий голос, закоркований у кришталь?

Макс ігнорував виклики. Його ціль була іншою — дівчина із срібною ниткою, про яку казала баба Ганна.

Сцена 2. Дівчина зі срібною ниткою

У глибині ринку, біля напівзруйнованої фонтанної чаші, з якої замість води цоркотіла чорна, густа рідина, стояла невелика ятка під полотняним навесом. На відміну від інших торговців, тут не було людських кісток чи проклятих артефактів. На дерев'яному столі лежали лише старі картуші, сухі пучки полину та дивні срібні монетники.

За столом сиділа дівчина. Вона була вбрана у простий темний плащ, але з-під капюшона виглядало гостре пасмо попелясто-білого волосся. А на її правому зап’ясті, тричі обмотана навколо тонкої шкіри, тьмяно сяяла тонка, суцільна срібна нитка, що наче вросла у тіло.

Макс підійшов ближче й зупинився перед яткою.

— Мені потрібен провідник, — тихо мовив він, не прикриваючи голосу.

Дівчина повільно підняла голову. Її очі виявилися дивовижного, майже прозорого сірого кольору — без зіниць, мов затягнуті молочним туманом. Проте вона дивилася точно на Макса, ніби бачила його наскрізь.

— Провідники коштують дорого, чужинче, — її голос був холодним, мов срібна струна. — Особливо для тих, від кого тхне здертими печатками Вадима Чорного.

— Баба Ганна казала, що тебе звуть Ладою, — Макс поклав на дерев'яний стіл один із захисних еліксирів, що мав при собі. — І що ти знаєш, як пройти Нижній Поріг.

Лада нахилилася до пляшечки, легенько вдихнула повітря й негативно хитнула головою.

— Еліксири мені ні до чого. Шестипалий Збирач уже знає, що ти на Ринку. Його гончі шукають тебе відтоді, як ти ступив за цегляну арку. Якщо ти хочеш дістатися до Майстерні Чорного і запечатати прохід знову, мені потрібна інша плата.

— Яка?

Дівчина простягнула руку й вказала пальцем із срібною ниткою точно на кишеню куртки Макса, де ховався артефакт.

— Ти віддаси мені ключовий бурштин після того, як ми закриємо Двері. Мені потрібен палець Вадима, щоб розірвати власний ланцюг.

Макс на мить замислився. Угода була ризикованою — без ключа він втрачав важіль впливу на ринок, але без провідника він навіть не дійде до Майстерні.

— Згода, — сказав він. — Але якщо ти спробуєш мене зрадити — моє лезо не зважає на срібні нитки.

Лада ледь помітно посміхнулася — куточками губ, у яких не було й краплі тепла.

— Домовилися, Максе. А зараз ховайся — вони вже тут.

Сцена 3. Гончі Нижнього Порогу

З боку центральної алеї ринку знявся вереск. Торговці почали гарячково згортати свої ятки, ховаючись у темні щілини між камінням. Блідо-фіолетові ліхтарі один за одним гасли, занурюючи вулицю в моторошну напівтемряву.

З туману виринули три постаті.

Це були не люди і не звичайні біси. Гончі Шестипалого нагадували викривлених хортів, зліплених із чорної безформної маси та людських ребер. Замість морду них були сухі, розколоті черепи з шістьма очними ямами, у яких горіло криваве полум'я.

Вони рухалися безшумно, лишаючи на бруківці сліди з пекучої кислоти.

— Ходімо! — Лада вхопила Макса за рукав і рвучко потягнула за ятку, вглиб вузького, смердючого лабіринту між будинками.

— Вони чують ключ! — вигукнув Макс, біжачи за дівчиною. — Вони йдуть на слід срібла!

— Тоді дай їм хибне срібло! — на ходу кинула Лада.

Макс миттєво зреагував. Не зупиняючись, він вихопив із пояса одну зі срібних спиць, провів по ній лезом ножа, висікаючи іскру, і з силою швирнув спицю в протилежний бік тунелю. Спиця врізалася в кам'яну стіну, вибухнувши яскравим сріблястим сяйвом і магічним фоном, точнісінько копіюючи ауру ключа.

Гончі видали жахливий, ультразвуковий крик і всією зграєю кинулися на хибний слід.

— Сюди! — Лада штовхнула непоказні дерев'яні двері в глухому куті провулка.

Вони заскочили всередину, і дівчина миттєво обмотала срібну нитку зі свого зап'ястя навколо дверної клямки. Нитка спалахнула яскравим білим світлом, створюючи бар'єр.

Макс важко дихав, спираючись на стіну. Навколо панувала тиша, але це була тиша пастки.

Вони стояли у величезному, затопленому напівтемрявою приміщенні, під стелею якого висіли сотні іржавих ланцюгів із залізними гаками. А в центрі кімнати стояла масивна ковадло, вкрите запеченою чорною кров'ю.

Це була Майстерня Вадима Чорного.

А в куті кімнати, у важкому кріслі з людських кісток, на них чекала висока постать у чорному оксамитовому камзолі, яка повільно повільно розгладжувала свої довгі, шестипалі рукавички...