Розділ 22. Елара — Жертва Тома

Я впала на коліна раніше, ніж устигла прийняти рішення.

Не від удару — від Валерії. Мисливець за її спиною опустив зброю на секунду раніше, ніж я очікувала, і я кинулась до сестри без жодного плану, тільки з одним імпульсом — допомогти їй. Земля під ногами була покрита битим камінням і темними плямами, запах горілого дерева різав у горлі, і я відштовхнула Валерію в бік ліворуч якраз тоді, коли постріл пройшов над моїм правим плечем.

Мисливець переводив зброю на мене. Валерія з криком кинулась до нього збоку — навіть поранена, навіть з кульгаючою ногою — і збила з ніг, і вони покотились по рівній землі площі між уламками паркану і чиїмось перевернутим візком.

Даріан вже біг туди.

Я встала. Дим над площею стояв суцільним шаром — низьким, їдким, і крізь нього все виглядало розмитим і нереальним, наче перший день після великого снігу, коли очі ще не звикли до білого. Будинок зліва горів повністю, гілля старого клена над ним вже займалось, і іскри летіли в темряву вгору, наче хтось відпускав ліхтарики. Де-не-де на землі лежали люди — деякі рухались, деякі ні. Я намагалась не рахувати.

Де ще мисливці? Три — точно на площі, ще двоє за периметром, і Райнер десь в темряві між будинками. Він не стріляв відкрито, він чекав. Саме це мене і турбувало найбільше — ворог, який чекає, небезпечніший за ворога, що атакує.

Марк сидів біля стіни центральної будівлі. Рука на плечі, між пальців темно. Двоє старійшин притискали до рани шматок куртки. Він дивився на мене — і в цьому погляді не було ні ненависті, ні прохання, тільки рівне й утомлене: роби що можеш.

Я рушила до нього і встигла пройти десять кроків, перш ніж хтось взяв мене за плечі ззаду.

Я розвернулась — це був дідусь.

Він виглядав, як завжди: сива борода, темна куртка, одне плечо нижче другого від старої рани, що так і не зрослась правильно. Та сама спокійна увага в очах, яка відрізняла його від усіх людей, яких я знала, — він дивився на тебе так, ніби між вами в цей момент більше нікого і нічого в радіусі ста миль. Але в лівій руці він тримав амулет.

Срібний кулон з місячним каменем на тонкому ланцюжку. Той, який я ніколи не бачила знятим з його шиї.

— Де ти був? — У мене перехватило дихання від несподіванки. — Тебе не було на площі, я шукала тебе.

— Я знаю. — Він повів мене до стіни центральної будівлі — подалі від відкритого простору, де ще свистіли кулі. — Слухай мене уважно, бо часу небагато.

— Дідусю…

— Уважно!

Я замовкла. Він ніколи не перебивав мене першим. За двадцять років — не більше п'яти разів.

— Цей амулет проектує ауру Першорідного на того, хто його тримає. — Він показав кулон на долоні — срібло і білий камінь, звичайний на вигляд, якщо не знати. — Якщо я візьму його в руки і активую — клан побачить Першорідного там, де я буду стояти. Вони відкриють вогонь по мені. А ти матимеш час зібрати сили і врятуватись.

Я зрозуміла все відразу, і від цього розуміння стало дуже холодно. Не зовні — зсередини, десь під ребрами.

— Ні.

— Еларо!

— Ні. — Я взяла його за руку — обома своїми, так, щоб він не міг підняти амулет. — Ти не зробиш цього. Я не дозволю.

— Дитино. — Він дивився на мене рівно, і в цьому погляді було дещо таке впевнене і спокійне, що я відчула, як тиск у мене в грудях стає нестерпним. — Це не твій вибір, а мій.

— Ти не можеш!

— Я прожив довге і добре життя. — Він обійняв мене — обома руками, міцно, так, як обіймав, коли мені було дев'ять і я впала з дерева і злякалась. — І я вибираю, як його закінчити.

Я впиралась. Тримала його куртку в кулаках і знала, що програю цей бій ще до того, як він почався, але тримала — бо просто не могла відпустити.

— Ти маєш жити, — сказав він мені у волосся. — Ти маєш бути щасливою. Ти маєш кохати і бути коханою. І не тому, що ти Першорідна або остання свого роду, а тому, що ти — це ти, і цього достатньо.

Я нарешті підняла голову. Його обличчя за три дюйми від мого.

— Батьки любили тебе, Еларо. Більше, ніж своє життя — я знаю це точно. — Він стиснув мої плечі. — Я теж люблю тебе. І ця любов — причина, через яку я роблю це, а не чиясь наказ або обов'язок.

— Дідусю. — Голос у мене зламався посередині слова. — Будь ласка.

Він м'яко забрав мої руки з куртки і поклав великі, шершаві, теплі

 долоні на мої щоки — Іди до Даріана. Зараз.

І відступив. Та я не пішла.

Я стояла і дивилась, як дідусь виходить на середину площі — повільно, прямо, з тією рівною ходою людини, що давно вирішила все і нічого більше не зважує. Дим розступався навколо нього, ніби знав. Горіло з трьох боків, і його постать у цьому оточенні виглядала дуже маленькою і дуже твердою одночасно.

Я знала, що мені треба йти, але розгублено стояла, не розуміючи до кінця, що насправді він задумав. 

Дідусь підняв амулет у правій руці. Місячний камінь у темряві виглядав звичайним білим каменем — нічого особливого, шматок мінералу на срібній оправі. Але потім він стиснув кулон у долоні й закрив очі.