Розділ 20. Елара — Пастка Валерії

Крок. Ще один. Надто рівні для дичини, надто важкі для перевертня, що хоче якомога довше лишитися непомітним.

— Стій, — сказала я тихо.

Даріан послухався, тільки руку тримав на ножі.

Я закрила очі і прислухалась так, як Том вчив мене ще в дитинстві: не шукай звуку — дозволь йому прийти самому. Печера гула від підземного джерела в глибині, і крізь цей монотонний шум я ловила інше — хрускіт сухої гілки, видих, контрольований, але не достатньо, ще одна пара підошов на камені, і ще.

— Вона не одна. Троє. — Пауза. — Ні, четверо.

— Еларо. — він зробив крок вперед. — Залишайся всередині, — кинув не обертаючись. — Я перевірю. Звісно, я не послухала його. Та й нащо, адже перевертні рідні по крові завжди відчувають одне одного. 

Даріан підійшов до стіни збоку від входу — туди, де можна затаїтись. 

Ліс за краєм печери був білий і холодний. Туман стелився по землі навколо ялиць, і в цьому молочному світлі чотири постаті виглядали нечіткими, наче намальовані розмоченими фарбами. Брек — широкоплечий, із шрамом на підборідді, той, що на Раді завжди сидів найближче до Марка. Льюїс, рудий, завжди з тим виразом обличчя, ніби він щойно проковтнув щось кисле. Сет, наймолодший, йому навряд чи виповнилось двадцять, і він єдиний дивився не на мене, а на землю.

А посередині — Валерія.

Вона була одягнена в темне, волосся стягнуте, жодної прикраси — це був її бойовий вигляд, не повсякденний. Але на її обличчі я читала дещо інше, ніж під час останньої нашої зустрічі. Це була не просто холодна рішучість — під нею дещо затиснуте і болюче, як кривава рана, яку залишили без перев'язки.

Я зупинилась за десять кроків. Склала руки спокійно.

— Валеріє.

— Еларо. — Вона теж не рухалась. — Громада ухвалила рішення, щоб ти покинула селище. — Голос сестри був рівний, як лезо. — Я прийшла переконатись, що ти розумієш: назад дороги немає.

— Це все?

Мовчання. Туман між нами не ворушився.

— Чому ти так мене ненавидиш, Валеріє? — не стримала я того болючого питання, що спалювало мене зсередини. 

Питання звучало без виклику, без гіркоти — просто слова, які давно стояли в горлі і нарешті знайшли дорогу назовні. Брек поруч із нею здригнувся — не чекав цього. Льюїс нахмурився, Сет нарешті підняв очі.

А Валерія — замовкла. І це була не та тиша, яку вона використовувала як зброю. Інша — жива і незручна.

— Бо ти завжди була слабшою, — сказала вона нарешті. І в голосі не було холоду. Був біль, давній і сухий, як старе дерево. — А вони все одно любили тебе більше.

Я не перебивала.

— Мама обіймала тебе перед сном. Завжди, кожен вечір. — Вона опустила погляд на власні руки, потім підняла знову — і в цьому жесті було те, чого я раніше в ній не бачила. — Тато вчив тебе малювати. Ти пам'ятаєш той стіл біля вікна? Фарби, яких мені не давали торкатися, бо я «недостатньо обережна». — Гіркий звук, схожий на сміх. — Мене вчили воювати і виживати, бо я сильна, а саме сильних навчають воювати. Але я хотіла, щоб вони обіймали мене теж.

Туман не розходився. Десь у лісі пискнула пташка і замовкла.

У мене в грудях стиснулось дивне розуміння, якого не було раніше.

Ти знала? — спитала я себе. Ти знала, що вона несла це все роки? І відповідь була чесною і неприємною: ні. Я бачила Валерію такою, якою вона хотіла виглядати — залізною, жорстокою, впевненою. Я не дивилася глибше, а може, не хотіла дивитися.

— Валеріє, — почала я.

Але вона вже трансформувалась.

Не поступово — різко, миттєво, так, як трансформуються ті, хто давно навчився тримати біль, а потім випускає його на волю весь відразу. Темно-сіра вовчиця, важка і потужна, із загривком на рівні моїх плечей. Очі — жовті, гарячі. Вона кинулась першою.

Я встигла відстрибнути вправо. Кігті прошили повітря там, де щойно була моя шия, — і я відчула вітер від удару. Земля під ногами нерівна, камінь і корінь, і перша думка була суто практична: тут не можна рухатись так само, як на рівному ґрунті.

Ліворуч звук — Брек кинувся до Даріана. Льюїс і Сет одночасно посунулись у мій бік, але завмерли, коли Даріан розвернувся і показав лезо — не загрозливо, просто нагадування про те, чим є срібло для перевертня.

Валерія атакувала вдруге.

Цього разу я не ухилилась — не встигла. Удар у плече розвернув мене, і я відчула, як кігті входять у шкіру — неглибоко, але боляче і відразу гаряче. Трава під нами стала слизькою від роси. Я впала на одне коліно, і вона навалилась зверху, масою і швидкістю.

Тоді я трансформувалась.

Не з рішення — з необхідності. Тіло само знало, що робити. Кістки перебудовувались секунд за тридцять, і в ці тридцять секунд Валерія відступила на крок — не від страху, від очікування. Вона бачила мою форму раніше. Знала, що біла вовчиця більша і сильніша, але не збиралась припинити цей безглуздий бій.

Я встала на свої міцні лапи і зустріла її погляд. Жовті очі — і в них не було нічого, крім болю, загнаного в кут і перетвореного на сліпу лють. Це єдина мова, якій її вчили, — промайнула думка, і вона була не звинуваченням, а розумінням, гострим і незручним.