Розділ 15.2

Хатина Тома була вже темна — тільки одне вікно зі слабким мерехтінням, схожим на свічку. Я зайшов тихо, закрив двері. Вітальня пахла трав'яним чаєм і нагрітим деревом, і в темряві у кутку — я побачив постать на стільці.

Елара.

Вона сиділа і не спала — я бачив це по тому, як одразу підвелась, без сонного здивування. Просто встала і підійшла до мене, і обійняла — руками навколо грудей, сховала обличчя у куртку без жодних слів. Просто так.

Я стояв секунду, потім поклав руки їй на спину.

Ми простояли так досить довго, поки хатина скрипіла від нічного вітру і Том десь у глибині кашлянув уві сні і знову замовк. Потім Елара відступила і взяла мою руку — потягла до підлоги, і ми сіли поруч, спинами до стіни під вікном. Так, наче обоє знали, що розмова буде довгою і її краще вести близько до землі.

— Розповідай, — сказала вона.

Я розповів. Від початку — від дзвінка Джейсону, від запису Кронінга, від срібної кулі і від того рядка в документі Райнера.

Дівчинка стає загрозою. Я вирішу це сам.

Елара слухала і не перебивала, і я говорив рівно, без особливої інтонації.

Коли я закінчив, вона взяла мою руку двома своїми і стиснула.

— Ти не знав. — Вона дивилась на наші зімкнуті руки. — Він використав тебе.

— Це не виправдовує мене.

— Ні, — погодилась вона, і я вдячний їй за це — що не стала переконувати. — Але ти можеш вибрати, ким бути зараз. Не тоді. Зараз.

Я дивився на стіну перед собою — дерев'яні дошки, вузлуваті, з темними тріщинами на з'єднаннях. Прості, старі, без прикрас.

— Я п'ятнадцять років вірив, що захищаю людей. — Голос у мене був спокійний, майже байдужий. — Що є небезпечні істоти і є правильний бік, і я на правильному. Виявляється, правильний бік мені призначив чоловік, який вбив власну вихованку, бо вона виявилась незручною.

— Даріане.

Я обернувся до неї.

— Ти відкрила мені очі, — сказав я. — Ти і ніч на дорозі, і Том, і цей ліс. Але ти — найбільше. Ти врятувала мені не тільки життя. — Я зупинився. — Ти врятувала в мені те живе, яке ще залишилось.

Я нахилився і поцілував її — не обережно і не прощально. Жадібно, спрагло, і вона відповіла так само, а її пальці вчепились у куртку на моїх плечах, і від цього дотику серце у мене нарешті зрушило з місця — те, що здавалось закляклим з тієї хвилини, як я читав файл Джейсона на мокрій землі в лісі.

Коли ми відірвались, я раптом сказав те, чого і сам від себе не чекав. 

— Ми втечемо. Разом. Зараз ще темно, до ранку можна пройти миль десять.

Елара відсторонилась. Не різко — просто настільки, щоб подивитись мені в обличчя.

— Я не можу залишити Тома. — Голос рівний, але в ньому — те, що буває, коли людина говорить про рішення, прийняте до розмови, не зараз. — Я не можу залишити їх усіх. Якщо я втечу — клан прийде і знищить усе селище. Марк, старійшини, пані Мартіна, всі діти. Я знаю, як мисливці не щадять «приховувачів».

— Тоді що? — Я чув, як власний голос напружується.

Вона подивилась просто на мене — зеленими очима, де зараз не було страху, тільки рішення.

— Я закінчу це.

***

Ми лишились у вітальні до ранку — не спали, говорили вголос і мовчали по черзі, і за вікном ніч повільно перетворювалась на сірий ранок. Елара сказала мені про Свято Повного Місяця — традиція Сільвервейлу, щороку в перший тиждень листопада. Три дні. Всі виходять на центральну площу, трансформуються, святкують. Марк наполягав: навіть зараз, навіть після вбивств — скасовувати це не можна. Бо якщо скасувати, це означатиме, що страх переміг.

— Тобто всі будуть разом, відкриті, — сказав я.

— Так.

Ми обидва сиділи і думали одне й те саме.

— Це погана ситуація, — сказав я.

— Або хороша, — відповіла Елара. — Залежить від того, хто хоче нею скористатись раніше.

За вікном розвиднілось. Сільвервейл прокидавсь, і кроки на вулиці стали частішими, і десь ударив дзвін — не тривожний, просто ранковий, час варти. Ще менше годин до команди Райнера і до Свята.

З двох загроз одна точно прийде за розкладом.